Хто тут бидло?

У видавництві “Артефакт” публікуємо оповідання Костянтина Примака “Хто тут бидло?”.


 

 

«Шановні відвідувачі,

У нашому музеї заборонено:

 

  • Перебувати в нетверезому стані
  • Приводити тварин
  • Фотографувати зі спалахом
  • Приносити їжу та напої

 

Верхній одяг, великогабаритні речі та сумки просимо залишати в камерах схову.

З повагою, Адміністрація»,говорив напис біля входу до одного з найстаріших музеїв Києва.  

Минулого тижня цієї таблички тут не було, звернувся Микита до своєї супутниці, наближаючись крутими, давно не реставрованими сходами до улюбленого храму мистецтв столиці.

Та це сьогодні повісили, – хекаючи відповіла йому Яна, – Сьогодні ж вхід вільний, хтозна скільки люмпен-пролетаріату завітає. 

Микита та Яна були тими, кого працівники музею лагідно називають «фуршетчиками». Цю парочку можна зустріти тут на кожному заході, який передбачає безкоштовне вино та канапки. «Фуршетчиків» не цікавить ані тематика заходу, ані життєві трагедії, які змусили митця творити. Головне – час та місце. Найрадикальніші представники цієї спільноти не гидують брати з собою судочки. Але Яна та Микита були помірними «фуршетчиками». Микиту нещодавно зробили головним редактором одного популярного видання про мистецтво. Яна вже рік працювала в Українському КульФурному Тонді.  Тому, вони як справжні інтелігенти вміло комбінували пережовування халявної жрачки і налагодження корисних контактів. 

– Добридень. Сьогодні день Києва, вхід до музею безкоштовний. Працюють перший поверх та частина другого. Прошу ознайомитися з правилами поводження в музеї, – в’яло промовила заздалегідь завчену фразу працівниця.

– Пішли одразу на другий –  там тимчасова виставка, – сказала Яна й попрямувала в бік мармурових сходів. Микита поплентався за нею.

На другому поверсі було людно. Бабусі з «мильницями» на шнурочках, молодь у кольорових шкарпетках, поважні люди в сірих костюмах та кілька шкільних екскурсійних груп. Побачивши цю картину, Микита та Яна одразу ж почали фиркати. 

– Любить наш народ халяву, – посміхнулася Яна.

– А хто не любить? Головне, щоб нам не заважали, –  підсумував Микита.

Десь із пів години вони гуляли виставкою, роздивляючись роботи та намагаючись не напоротися на гострі лікті бабусь і прудкі тільця школярів, що бігали залою.  Аж раптом, Микита помітив ще одну пару. Чоловік та жінка були трохи старшими за наших “фуршетчиків”, носили сорочки у клітинку та джинси. Таких Яна називає деганами – подумав Микита.

– О, дивися, два дегани вирішили долучитися до мистецтва, – ніби прочитавши думки хлопця, промовила Яна. 

Дегани швидко загубилися в потоці відвідувачів, а “фуршетчики” продовжили роздивлятися картини. Хвилин за 20 двом парочкам довелося знову зіштовхнутися, у прямому й переносному сенсі. 

У той момент, коли Яна шукала найбільш вигідний ракурс для фотографії, задкуючи навмання, чоловік у клітчатій сорочці саме гортав стрічку фейсбуку, сліпо крокуючи вперед.  

– Блять! – крикнув чоловік у клітчатій сорочці, коли його телефон приклеївся до старенького паркету музею.

– Дивися куди преш! – з типовим позняківським акцентом відповіла Яна. 

– Дівчино, замість того, щоб хамити, краще б вибачилися. Моліть бога, щоб телефон був цілий, бо будете платити, – встала на захист свого чоловіка жінка у клітчатій сорочці. 

– Ви мнє тут поугрожайтє єщо, женщіна. Мало того, што прішлі “на шарік” в музєй, так єщо под ногі нє смотрітє. Скажите своєму дегану, шоб крепче держал своі вєщі, а нє єбалом щолкал, – звернувся до клітчатої пари Микита. 

Він завжди переходив на російську у стресових ситуаціях. Районні гопники, з якими він часто стикався у дитинстві, навчили його тому, що бикувати завжди краще російською. Нею і “получіть по єбалу” звучить загрозливіше і “бля, пацикі, нє гонітє” вселяє більше співчуття. Українська – лагідніша, солов’їна… 

– Слишиш, ти. На кого хлєбало своє открил? – не розгубившись підлетів до Микити чоловік у клітчатій сорочці.

– Саша, ми в музєє, пускай ето бидло охрана успокаиваєт, – почала заспокоювати свого чоловіка жінка в клітчатій сорочці. 

Але Саша вже схопив Микиту за комір і почав тягати зі сторони в сторону. Усі присутні обступили чоловіків, але ніхто не насмілювався втрутитися. Тільки бабусі-працівниці почали волати: “Заспокойтеся!”, “Охорона!”, “Люди, розніміть їх!”. Але в глибині їхніх очей, рясно всіяних катарактами та наповнених старечою втомою, можна було помітити вогник цікавості до цієї ситуації і сподівання, що хтось з чоловіків встигне вмазати іншому по писку до того, як їх обох скрутить охорона. І охорона, ніби відчувши приховане бажання музейних колег, не поспішала. 

Тим часом, до двобою чоловіків долучилися їхні супутниці.

– Це хто тут бидло, – скипіла Яна і схопила опонентку за патли, – Вибралися зі свого Мухосранська два бидлюка, та ще й на порядних людей нападають. 

– САШАААААА, – заволала  жінка в клітчатій сорочці та почала зчісувати свій шелак об Янин мейкап.

– Відпусти мою жінку, гнида – заревів Саша. Він відштовхнув від себе Микиту і почав рознімати жінок. Микита, не очікуючи такого, гепнувся об стіну і скинув картину, що висіла на ній. 

Одна з музейних працівниць зойкнула і схопилася за серце, дві інших підтримали подругу за руки й посадили на стілець. Їхні голоси в унісон почали рипіти “АХРАНААААААА”. Микита добряцько вдарився головою об стіну й був у пів свідомому стані.  У нього прокинувся інстинкт “бий і біжи”, який хлопцеві також привили районні гопники. Він схопив картину, що лежала поруч, підвівся і з усього розмаху гупнув нею Сашу. Голова останньою виявилася твердішою за витвір мистецтв. Зробивши у картині дірку, голова виринула саме там, де митець зобразив найінтимніші принади своєї натурщиці. 

Усі четверо опустили руки і тільки зараз помітили натовп, що оперезав їх кільцем. Деякі люди мовчки спостерігали за цим арт-перформансом, інші – фільмували поєдинок. Кілька старшокласників обрали своїх фаворитів і з захватом вболівали за них. Дехто навіть зробив ставки. 

– Ш-О-Т-И-Н-А-Р-О-Б-И-В, – з відчаєм промовила Яна до свого хлопця.

– Я-я, я тебе рятував від цього бидлюка, – запинаючись почав виправдовуватися Микита.

– Ви взагалі знаєте кого вдарили? Мій чоловік заслужений письменник, лауреат Шевченківської премії, викладач Могилянки, – почала волати жінка у клітчатій сорочці.

– Ще й бидлюком обізвав, – підсумував лауреат Шевченківської премії Саша. 

У цю  мить до зали зайшли охоронці.  

– Так, хто тут бидло? – суворо вигукнув старший. 

Присутні спочатку хотіли вказати на конфліктуючі парочки, але потім до них дійшла вся глибина запитання. Жодна людина так і не підняла руки. 

 

Твій К.

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: