Як створювалася “Галичина”. Отто Вехтер та Володимир Кубійович – батьки – засновники дивізії

В 1942 році губернатором Дистрикту Галичина став австрієць Отто Вехтер. Німецьке вторгнення не принесло українцям довгоочікуваного звільнення та державної незалежності. В цих умовах він не сумнівався в тому, що українцям потрібна своя військова структура. В цьому не сумнівався і офіційний лідер українства – Володимир Кубійович.

Отто з 1930 року був членом НСДАП, відділення якої, хоч і нелегально, існували в Австрії. Втім у своїй політиці він опирався на досвід Австро – Угорської монархії. Він пам’ятав, що українці були одним з тих народів, на які Габсбурги могли покластися у найгірші періоди існування своєї держави.

Саме він вів перемовини з українським центральним комітетом з приводу створення української дивізії.

Володимир Кубійович так аргументував необхідність такого кроку:

1) ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні, 2) ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на европейську, на світову, 3) ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав’язок армії, 4) це може бути точка виходу для дальших планів, 5) лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді. Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесности. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм.

Кубійович вимагав: дивізія має бути українською у складі німецької армії (а не просто укомплектованою з українців), її українськість має бути вирежена у національному складі командування та символіці, підрозділ має бути забезпечений всіма видами зброї, навіть танками. Крім того дивізія мала стати частиною Вермахту, а не СС (в есесівців не було прийнято мати духовний супровід, а це було обов’язковим для українців).

На жаль, більшість цих вимог не було виконано. Дивізійними командирами бкли призначені німці, а дивізія була прикріплена до Ваффен СС.

До речі, сам Володимир був людиною дуже освіченою, доцентом Ягелонського університету. За Україну він боровся ще в часи перших визвольних змагань де був артилеристом в Українській галицькій армії.

Так була створена 14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина». 18 липня 1943 року Отто Вехтер прийняв парад добровольців.

Урочистості пройшли і в інших містах.

В неділю, дня 11 липня 1943 р., в дощову погоду відбулось у Станиславові на грищі Каси Ощадности Свято Дивізії. В годині 11-ій з’явився губернатор д-р Отто Вехтер, якого при вході привітав голова УОК проф. Микола Лепкий хлібом і сіллю, що їх подали три жінки. На площі Службу Божу в асисті численного духовенства відслужив Іван Лятишевський, єпископ-помічник. По службі Божій почав формуватися уже під дощем похід. В поході ішли комбатанти, добровольці до Дивізії й Українська Служба Батьківщині (так називалася примусова праця в т. зв. частинах бавдінсту), а також відділ кінноти з довколишніх сіл. Похід затримався в середмісті, на площі біля пошти. Тут долучилися ще жінки і дівчата. О годині 13:15 хвилин з приготовленої трибуни, виголошено промови… Німецькі промови перекладалися на українську мову. Як перестав дощ, учасники паради пішли походом вулицями Губернаторською, Коновальця, а біля двірця знову завернули на Губернаторську. Перед будинком окружного староства (будинок колишньої Дирекції залізниць – ред.) від години 3-ої по полудні – губ. Вехтер в оточенні німецьких і українських представників приймав дефіляду. Перейшли ряди комбатантів, прийнятих до Дивізії добровольців, хлопці з будівельної служби, чоловіки, жінки і дівчата в народних одягах, а на кінці кіннота. Всі в дощі помокли і померзли, але йшли бадьоро, хоч похід тривав понад годину.

Згадував очевидець.

https://youtu.be/X64NAvyvx40

Військовий шлях дивізії завершився у таборі військовополонених під Ріміні в Італії. Щодо самих батьків – засновників «Галичини» варто зазначити, що життя їхнє закінчилося по різному.

Володимир Кубійович жив в еміграції та займався наукою. Його життєвий шлях закінчився 2 листопада 1985 року у Парижі.

Доктор Отто Вехтер близько чотирьох років був змушений ховатися у Альпах. Потім подався до Італії де й помер від туберкульозу 14 серпня 1949 року.

Вадим Патик