Владу Путіна захищає закон Третього Рейху

Останній закон російського парламенту місцями нагадує майже дослівний переклад нацистського закону.


Кожного разу, коли трапляється нагода придивитися до якої-небудь сторінки історії нацистської Німеччини, одразу ж натрапляєш на нинішню повсякденність путінської Росії. Знаю, у нас своїх злоякостей у надлишку. Але поки Кремль воює з Україною, будь-який нав’язливий Карфаген, що повинен бути зруйнований не залежно від приводу, має право на існування, пише Олег Шама, редактор відділу історія НВ. 

Принципи пропаганди Геббельса, якими наосліп почало користуватися росТВ ще задовго до війни, вже як старий анекдот. А ось нещодавно довелося прочитати закон про редакторів, прийнятий рейхстагом на початку жовтня 1933-го з подачі нацистів. З положеннями цього нововведення робота в пресі Німеччини перетворювалася на нескінченне ходіння по мінному полю.

Пов’язане зображення

Так, §13 закону зобов’язував редакторів «максимально точно доносити інформацію». І тут же в §14 – вимоги, які можна інтерпретувати, як завгодно. З газет слід видаляти: «все, що послаблює силу Німецької імперії як ззовні, так і зсередини; все, що послаблює суспільну волю німецького народу, німецьку обороноздатність, культуру й економіку; все, що може образити релігійні почуття; все, що ображає честь і гідність німця; все, що є аморальним з інших причин».

Ну що ж, війна з Рейхом триває. І закінчиться вона відомо як

А тепер – останній закон російського парламенту. Згідно з його формулюваннями, забороняється «інформація, що виражає в непристойній формі явну неповагу до суспільства, держави, офіційних державних символів». Спеціальні служби мають право блокувати сторінки в разі виявлення інформації, що ображає «людську гідність і громадську мораль».

Подекуди – майже дослівний переклад нацистського закону…

Атмосферу 1933-го в Німеччині добре відобразив Раймунд Претцелі, молодий юрист Верховного апеляційного суду Пруссії. Він емігрував у 38-му до Англії, де під ім’ям Себастьян Хафнер писав про той час: «Безліч газет і журналів зникло з кіосків – але куди страшніше було те, що трапилося з рештою. Їх було просто не впізнати. До газети ж звикаєш, як до людини, чи не так? Уявляєш собі, як вона відреагує на ті чи інші речі. Якщо ж в ній пишуть діаметрально протилежне тому, що писали ще вчора, якщо вона спростовує саму себе, то рано чи пізно відчуєш себе в божевільні. Це і відбувалося».

Хафнер у 1933-му залишив юридичну практику і почав писати для вітчизняних видань про моду і культурі, здійснивши, за його словами, внутрішню еміграцію. Уже в Англії він журився з приводу долі щомісячного інтелектуального журналу Die Tat (Дія), добре відомого за межами Німеччини. У лютому 1933-го на його сторінках з’явилося зауваження, що прихід до влади нацистів – тимчасовий, малозначний епізод. На додачу шеф-редактор Ханс Церера одружився на єврейці, яку дивом встиг вивезти до Англії. «Йому дозволено тепер писати розважальні романи, – повідомляв Хафнер. – Але інші співробітники залишилися на своїх місцях і раптом цілком природно і без будь-якої шкоди для власної респектабельності стали нацистами».

І далі німецький емігрант описує і прогнозує життя своїх колег в Рейху, змушених співпрацювати з режимом: «Вони спиваються, приймають снодійне і не наважуються замислитися про те, чи повинні вони бажати кінця нацистського часу. […] Коли ж настане цей день, вони з превеликою радістю зрадять нацистів і заявлять, що ніколи нацистами були. Але поки вони – жах нашого світу, і неможливо передбачити, що ще вони здатні зробити в своєму моральному і нервовому розладі, перш ніж вони поваляться додолу остаточно».

Майже те саме говорять колишні колеги соловйових-кисельових на Ехо Москви…

Про Ехо. В Рейху теж досить довго жила майже незалежна газета Frankfurter Zeitung. Вона мала міжнародне визнання. Ще б пак! Для неї писали Вальтер Беньямін, Томас і Генріх Манни, Стефан Цвейг і ще кілька десятків світових знаменитостей.

У 1934-му контрольний пакет газети купив IG Farben. Саме той, який потім буде виробляти через дочірні фірми Циклон-Б для газових камер. Ну, так само, як поки що вбачається влада Газпрому над Ехом.

Під владою IG Farben газета звільнила всіх помітних євреїв з редакції, хоча до останнього ховала в своїх рядах складачів і коректорів зі старозавітного народу. Але в 1943-му Гітлеру поскаржилася на замітку в Frankfurter Zeitung вдова архітектора Пауля Трооста, який побудував будинок фюрера в Мюнхені. Через кілька місяців газета перестала виходити.

Мене завжди не покидало питання – як міг народ, який у 1991-му не дав здійснитися путчу, який збирав понад мільйон на мітингу в підтримку незалежності Литви, може так запросто дати себе обдурити? Та так, щоб вірити в розіпнутих хлопчиків?

Елізабет Ноель-Нойман, одна з останніх редакторів Frankfurter Zeitung, що за часів Рейху була зовсім ще молодою і розділяла ідеї фюрера, після війни присвятила все життя поясненню цього феномена. Вона описала феномен спіралі мовчання. Це стан соціуму, коли ЗМІ формують у масовій свідомості враження єдино правильної точки зору. У цих умовах навіть незгодні починають їй вторити або мовчати.

Ну що ж, війна з Рейхом триває. І закінчиться вона відомо як.

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: