Листопадовий чин: українці, яким вдалося

Листопадовий чин - найуспішніший кейс українців у ХХ столітті, який здійснили військові, а не політики

Листопадовий чин показав – українці вміють самоорганізовуватися, брати відповідальність та втілювати нереальні, на перший погляд, цілі. Однак листопадовий чин би не відбувся без 1848 року, без активної роботи української інтелігенції в період від Весни народів до Першої світової війни.


 

INTRO


1908 рік. 10 років до листопадового чину. Українець Мирослав Січинський заходить у кабінет до Анджея Потоцького — намісника імператорської влади у Галичині та вбиває його. Свій вчинок Січинський пояснює помстою за смерть Марка Каганця — українського політика, молодого підприємця, який брав участь у виборах до Галицького Сейму.

Каганець мав усі шанси перемогти, проте Анджей Потоцький особисто просив його не йти на вибори. Каганець пішов та програв, бо вибори сфальсифікували. Під час акцій протесту Каганця закололи багнетами польські жандарми.

Коли Січинський сидів у в’язниці, українські студенти організовували акції на його підтримку, проводили концерти, збирали гроші на адвоката.

 

1911 року Січинський втече із тюрми. І допоможуть йому ті, хто за 7 років організує та втілить у життя листопадовий зрив…

 

16 жовтня 1918 року. Цісар Австро-Угорської імперії Карл I видає відозву до “своїх народів”. У документі він обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав.

 

Українці тоді були однією з найчисельніших етнічних груп Королівства Галичини та Лодомерії — понад 40 %. На жаль, українці були найменшою етнічною групою у місті Львів — тільки 20 %. Проте в селах і маленьких містечках складали якщо не рівну частину, то абсолютну більшість.

 

Українські політики, які були депутатами або ж як тоді казали — послами до Австро-Угорського парламенту, послами до сейму Королівства Галичини та Лодомерії почали вимагати від Цісаря здійснення обіцянки — утворення української держави, яка б включала територію Галичини, Лемківщини, Буковини та Закарпаття.

 

Саме з цією метою українські політики, депутати, посли до парламенту та сейму 18 жовтня утворили Українську Національну Раду. Це були установчі, тобто — конституційні збори української еліти з метою легітимного формування національної держави українців, її органів влади — парламенту, уряду, сеймів та місцевих адміністрацій.


УНР


Головою національної ради стає Кость Левицький.

19 жовтня Рада видає маніфест:

 

 

Ціла українська етнографічна область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-східна Буковина … та українська смуга північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.

 

Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава.

 

Взивається всі національні меншости негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.

 

 

Українська Національна Рада виготовить Конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…

20 жовтня, у неділю, на площі Святого Юра після літургії збирається народне віче. Кость Левицький з благословення митрополита Андрея Шептицького проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорської імперії.

 

Однак намісник Цісаря у Львові Карл фон Гуйн не поспішав передавати владу УНР.

Карл фон Гуйн

29 жовтня до нього на прийом, в ту ж саму адміністративну будівлю, де Січинський вбив Потоцького, навідалися Кость Левицький та Льонґин Цегельський. Вони від імені Національної Ради попросили передати їм владу у легітимний спосіб. Намісник відмовив словами:

А поки цісар мені не накаже, доти я зв’язаний присягою та честю і нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую. А вірності ще жоден Гуйн не зломив.

 

Гуйн не передав влади Українській національній раді. За кілька днів стало зрозуміло, чому: у Кракові поляки створили Ліквідаційну Комісію, яка з дня на день мала прибути до Львова, щоби офіційно перебрати владу в королівстві Галичини та Лодомерії на користь майбутньої Польської держави.

 

І в цей момент на арену виходить таємна організація Центральний військовий комітет.


ЦВК


Таємна організація українських старшин австрійської армії, яку зібрав Любомир Огоновський, мала штаб у «Народній гостиниці» Львова (тепер вул. Т. Костюшка, 1).

До ЦВК також належали Петро Бубела, Дмитро Паліїв, Сень Ґорук.

Сень Ґорук

Українські військові були далекогляднішими за українських політиків та парламентарів, передбачивши, що легальним шляхом отримати владу у Львові — не вдасться. Все ж таки, 50 % населення міста — це поляки. Все ж таки — польські графи та аристократія має куди більшу вагу в австрійському політичному житті, ніж українці.

 

З метою кращої підготовки та координації повстання, члени ЦВК запросили до Львова Дмитро Вітовського. Він був не просто сотником Січових Стрільців. Дмитро організовував освітнє, громадське та політичне життя серед українських військових, створив стрілецький фонд для допомоги солдатам.

 

В обід 31 жовтня 1918 року Лідери ЦВК та Дмитро Вітовський на спільному засідання з представниками національної ради фактично ультимативно змусили прийняти рішення про початок збройного виступу.

Дмитро Вітовський

 

Події розпочалися о 4 ранку 1 листопада.

 

Теодор Мартинець та його загін роззброїв батальйон 41 полку піхоти на вулиці Зиблікевича, це сучасна вулиця Івана Франка.

Теодор Мартинець

Школа імені Шимона Конарського. Вона дислокувалася на перехресті сучасних вулиць Бандери та Чернівецької, навпроти костелу Ольги та Єлизавети. Там містився загін угорських солдатів. Туди попрямували українські військові якими командував Ілля Цьокан. Для угорців підготували спеціальні листівки угорською мовою. Це подіяло — угорські солдати оголосили про нейтралітет.

 

Любомир Огоновський із солдатами захопив поліцейський відділок на Городоцькій. Поліція теж оголосила про нейтралітет.

 

0 6 ранку на Ратуші замайорів український синьо-жовтий стяг. Але цього могло не статися. Загін Мартинця зайняв ратушу, але спочатку виявилося, що не має то прапору. Тканини швидко знайшли у будівлі Народної торгівлі, а дружина Начальника Марія Лазорко — пошила прапор. Є версія, що жовтих тканин тоді не було, і пані Марія біле полотно розфарбувала шафраном.

Українці взяли під контроль Ратушу, Цитадель, Вокзал, Австрійські казарми на Каземирівській (Городоцька).

Українські солдати пішли до згаданого Карла фон Гуйна. Він знову не передав владу, але відмовився далі виконувати свої обов’язки й легітимне право керувати Королівством Галичини та Лодомерії отримав його заступник — Володимир Децикевич. А він вже передав українцям владу.

Тож з цього робимо висновок: австрійці таки передали владу українцям у легітимний спосіб. 

Поляки почали чинити супротив. Виникали добровольчі формування, які знали місто — на відміну від українських солдатів, які були вихідцями із сіл, тобто не Львів’янами.

Почалися справжні бої, не на життя, а на смерть. Вулиця Академічна — тепер проспект Шевченка. У будинку №25 знаходилася кав’ярня Рома, тобто — Рим. Туди зайшов солдат українського війська — випити кави. Його побили, майже до смерті.

 

Пізніше українські солдати кинули туди гранату.

 

9 листопада на Високому замку стояли 2 українські гармати, які поляки намагалися ліквідувати з допомогою авіації.

 

11 листопада Осип Назарук та Володимир Шухевич поїхали до Києва, до гетьмана Скоропадського просити підмоги.

 

Скоропадський виділив ЗУНР 2 мільйони доларів, зброю, амуніцію.

Січові Стрільці Євгена Коновальця мали виступити на підмогу, але не виступили. Вони готувалися до повстання проти Гетьмана, яке таємно планував Український національний Союз — потім повстання відбулося і до влади прийшла директорія УНР.

 

Але найцікавіше, як українцям взагалі вдалося взяти Львів під контроль хоча б на 22 дні.

 

То завдяки чому, національна рада та Центральний військовий комітет й усі діячі листопадового повстання — стали українцями, яким вдалося?


1848 – 1914 


1848 рік. 70 років до Листопадового чину. Революція. Весна Народів. Утворюється Головна Руська Рада. Її вимога до Габсбургів — розділити Галичину на Східну та Західну, між поляками та українцями.

Австрійська влада тоді не пішла на надання такої майже політичної автономії українцям, які тоді ще називали себе русинами. Але австрійці дали зелене світло українській культурі.

 

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руську матицю», відкрила Народний Дім у Львові та скликала Собор руських учених, а також видавала першу в Галичині українську газету «Зоря Галицька».

Головна Руська Рада

Річ у тому, що австрійська влада у середині ХІХ століття вважала українців неісторичною нацією. Що це означало? Українці не мали своєї державності, а головне — українці не мали своєї професійної, високої культури, науки та освіти.

 

Весна народів дала можливість таку культуру й освіту творити.

1848 року виникає вже загадана “Галицько-Руська матиця”. Першим головою ГРМ став отець Михайло Куземський. Перша книжка яку видало товариство — «Буквар руський для шкіл в Галіції» Адольфа Добрянського (1848).

 

Через 12 років після створення, керівництво товариства опинилося в руках Антонія Петрушевича, Якова Головацького, Богдана Дідицького, які були виразниками ідей москвофільства і заперечували існування українського народу, відкидали вживання української мови, а замість неї запроваджували “язичіє”.

 

На противагу москвофільським тенденціям 1868 року виникає товариство “Просвіта”. Його створює священник Микола Устиянович. Тоді на культурну арену виходить народовецький рух, натхненний віршами Тараса Шевченка.

 

Вся ця боротьба спричиняє до того, що у Галичині чітко виокремлюється український культурно-політичний рух та москвофільський.

1873 року у Львові за кошти полтавської аристократки Єлизавети Милорадович виникає Літературне Товариство імені Шевченка. Одним із його засновників став Омелян Огоновський — батько Любомира Огоновського, того самого військового, який заснував Центральний Військовий Комітет та організував Листопадовий зрив.

1892 року літературне товариство перетвориться в наукове.

За 20 років до Листопадового чину – 1898 року українці Львова святкують сторіччя виходу “Енеїди” Івана Петровича Котляревського.

Учасники з’їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ «Енеїди» Івана Котляревського. Львів. Зліва направо: 1-й (нижній) ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. 2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. 3-й (верхній) ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук’янович, Микола Івасюк.

 

Зв’язок українців Галичини та Наддніпрянщини — очевидний. І хоч українці існують у двох імперіях, вже немає сумнів — це окремий народ, це нація, котра має свою мову, свою професійну культуру. Професійність української культури цього ж 1898 року доводить історик Михайло Грушевський, який випускає перший том праці “Історія України-Русі”.

 

Українці відтепер мають свою високу культуру — культурне і наукове товариство, книгу з власної історії. 1894 року виникає спортивно-патріотичне товариство “Сокіл”.

 

Українці закінчують ХІХ століття маючи культурні, наукові, освітні та спортивні інституції. Завдяки діяльності кількох поколінь письменників, істориків, вчителів, політиків та військових українцям вдалося створити власну державу на колишніх австрійських теренах — ЗУНР. Нехай і ненадовго, проте це переконливо довело — українці є нацією, котра вміє відстоювати свої права.

Роман Коржик 


Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!

 

 

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *