Грушевський без калош. 1917 рік і 100-тисячний мітинг українців

19 березня 1917 року. Київ. 100 тисяч містян йдуть центральними вулицями стольного граду. В руках –  синьо-блакитні, червоні прапори, транспаранти з гаслами  «Вільна Україна — вільній Росії!», «Душу, тіло ми положим за свою свободу», «Автономія України!», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі!», «Хай живе федеративна республіка!».

 

Українці показали свою готовність починати будівництво державності, а Михайло Грушевський, якого обрали лідером, був без калош…

 

Для чого тисячі киян вийшли на демонстрацію

 

Йшов третій рік війни. Українці воювали з українцями у складі Російської та Австрійської імперій. Але цар Микола ІІ зрікся престолу в лютому 1917 року. Постало питання – якою ж буде доля імперії та що робитимуть мільйони українців.

 

Ці мільйони українців хотіли різного: хтось прагнув повернутися додому з фронту, хтось – отримати землю, вести господарство, а хтось думав, що Україна може нарешті сама управляти собою, власною територією, мати свою грошову одиницю. Люди, які так думали, побачили, що після зречення царя всюди утворюються ради робітничих та селянських депутатів й подумали: якщо всюди є ради, значить у Києві має бути Центральна Рада. Бо Київ – то ж центр всіх українців. Цю ідею вигадав Максим Синицький – інтелігент, видавець і просто багата людина. Його фото нажаль немає у інтернеті, він не увійшов в історію, бо не був таким популярним, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші лідери Центральної Ради.

Але Максим Синицький розпочав всю цю тусівку, зробивши ідею Центральної Ради популярною. Він просто взяв і розмістив у газеті «Киевская Мисль» оголошення типу:

 

Тут, в центрі Києва, за такою то адресою збирається Центральна Рада – орган українців, який вершитиме політичне і суспільне життя народу.

 

І це оголошення звершило фурор. До Центральної Ради почали приходити українці, підписувати заяви про її підтримку.

 

Тож саме чоловік на ім’я Максим Синицький зробив УЦР популярною організацією, яка потім стала офіційним органом державної влади.

 

Босий Грушевський та обгоріла борода президента

 

Засновники Центральної Ради подумали, що її лідером має стати дуже відома особа. А кого знали тисячі українців, коли не було телевізора? Могли знати Соломію Крушельницьку, співачку. Ну, співаки завжди відомі були. Але вона більше їздила закордоном, а на концерти в Україні могли ходити заможні люди. А тут треба, щоби й небагаті містяни щось чули про лідера.

 

Тож вирішили, що найкраще підходить Михайло Грушевський – історик, викладав у Києві, його книги читають люди різних соціальних груп, людина відома. Хай буде лідером Центральної Ради.

 

Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство, – писав Дмитро Дорошенко.

 

Київські політики, лідери громадських організацій почали писати Грушевському телеграми. Тоді російська влада відправила його у заслання, бо з початком війни історика визнали австрійським шпигуном. Спочатку пан Михайло жив у Симбірську, а потім йому дозволили переїхати у Москву, але викладати в університеті він не мав права. Бо злочинець же.

 

Грушевський чудом дістав квитки на потяг і поїхав у Київ. Та дорогою з ним сталася одна пригода, яка ледве не забрала життя професора.

 

У сусідньому купе від спиртового пальника, що впав на підлогу, спалахнула пожежа. Загасити її не змогли, і цілий вагон згорів вщент. Ніхто, на щастя, не постраждав, однак майно подорожуючі втратили.

 

Грушевський встиг врятувати тільки два своїх пакунки – дерев’яну коробку та кошик. Рукописи, книги, що вчений взяв із собою, особливо цінна колекція стародруків – книжок українського друку XVI-XVII ст., зібрана ним у Москві, весь одяг та білизна – все згоріло.

 

Він приїхав до Києва без речей, книг та з обгорілою бородою.

 

Коли у столиці почалися масові мітинги, він не міг вийти на них, бо у нього не було калош. Пан Михайло боявся застудитися – березень, сніг, холод. Самі розумієте.

 

Але на мітинг 19 березня йому знайшли калоші. Письменник Володимир Леонтович «зняв» їх з покійного бізнесмена Василя Симиренка. Не хвилюйтеся, Симиренка не вбивали спеціально, щоби взяти одяг Грушевському. Він помер ще за два роки до цього, просто від нього лишилися калоші й Леонтович знав про це. От і приніс взуття Грушевському, щоби той не застудився.

 

На маніфестації 19 березня 1917 року Михайла Грушевського з криками «Слава батькові Грушевському» носили на руках на підкидали.

 

Це був перший Майдан українців, де вони показали, що вони нація й готові самі управляти своєю країно. І нехай тоді ще вимагали автономії у складі Росії, але автономія розумілася як право мати власні гроші, свою армію, суд, закони, просто символічно бути у спільній федерації з такою ж демократичною Росією, Білоруссю, Грузією. Тобто ідеї СРСР першими почали втілювати у життя українці. Вони робили це мирно. А Ленін, Сталін і Троцький тоді потопили все у крові.

Роман Коржик