100 років Соборності. Як зробити Україну великою знову

Поки у нас тимчасово забрали Крим, поки частина Донбасу під контролем російських військ та місцевих бандформувань, важливо згадувати День Соборності 22 січня 1919 року. Аби не повторювати тих помилок, які наробили тодішні ліві з УНР та помірковані західноукраїнські правоцентристи, варто навчитися ставити інтереси єдиної країни вище за політику.

Але є один рецепт, як зробити Україну великою знову!

---

 

 

Пазл Соборності

Нині сепаратизм у тренді. Каталонія, Ірландія, Донбас, Абхазія, Косово – всі від’єднуються, всі такі незалежні. Сто років тому вихід зі складу Російської чи Австрійської імперій теж був модним та прогресивним явищем. Але стоп. Я сказав слово імперій? О, так, саме імперій – політичних утворень, що постали в наслідок ЗАВОЮВАННЯ королем, царем і тому подібним правителем, територій інших країн чи національних держав. Тому коли починаємо дебати стосовно Української Народної Республіки 1917 року, і Соборної України 1919-го хочеться нагадати «імперським імбецилам», що історична справедливість таки восторжествувала. Ми просто повернули своє.
А тепер мовою фактів. У згаданому 1919 році карта України включала в себе такі території:

• Територія сучасної України + Крим і Донбас;
• Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (зараз у складі Росії);
• Берестейщина і Гомельщина (нині у складі Білорусі);
• Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина ( а це зараз Польща);
• Південна Лемківщина (уявіть собі, це Словаччина);
• Мармарощина, Південна Буковина (Румунії);
• Придністров’я – окрема невизнана держава.

 

Ще 22 січня 1918 Українська центральна рада проголосила у Києві свою незалежність. «Пазл» Соборності почав складатися.

Одними з перших, хто до цього «пазлу» хотів активно долучитися, були українці, яких російська влада колись давно закинула у прекрасну глушину над Тихоокеанським узбережжям. Зелений клин – територія, що знаходиться між островом Сахалін, Якутією та Манджурією, мала площу близько 1 мільйона квадратних кілометрів, і більшість населення там становили саме українці, які почувши про утворення незалежної УНР і собі почали думати про державність та об’єднання з Києвом.

Ви тільки уявіть собі, що відстань між Києвом і Хабаровськом  становить більше 9 тисяч кілометрів. Тоді не було мобільних телефонів, інтернету, фейсбуків, контактів, інстаграмів, а люди у тих далеких краях не тільки знали про незалежність УНР, а й самі, майже паралельно організували свою республіку, яку назвали «Зелена Україна». Вона мала свій прапор, органи влади, проект Конституції, армію, культурні осередки, інфраструктуру, заводи та підприємства.

Не пасли задніх і українці, які проживали на Кубані. Ще у 1918 вони організували Кубанську народну республіку (КНР), і в той же день ухвалили резолюцію, про приєднання до УНР на федеративних умовах.
І ось на одній Німецькій карті (німці визнали незалежність України чи не найпершими) чітко видно територію Кубані, яка входить до складу України як південно-східна її частина.

Тим часом Запорізькі дивізії під керівництвом Петра Болбочана прийшли у Крим, подивилися яка ж там краса і забрали його собі. Крим став українським.

У перший день листопада 1918 року республіку проголосили й західні українці. Ось так от вийшло – вони були останніми у цьому списку, але зробили це дуже ефектно. Поляки, яких тоді підтримували Франція, США, Англія (при чому не на словах, а зброєю) отримали на горіхи від Українських Січових Стрільців, яких не підтримував ніхто, крім них самих. Львів’яни досі возвеличують ті події, як Листопадовий чин і роблять на міських стінах написи в честь того знаменного дня. Фотодоказ не знайшов, але сам бачив ці написи, чесне слово.
І ось кульмінація. 22 січня 1919 року. «Пазл» української Соборності складено.  Погляньте, яка магія чисел. 22.01.18 – проголошення незалежності УНР, 22.01.19 –  проголошення «Акту Злуки», об’єднання УНР і ЗУНР. Рівно один рік. Немов спеціально так робилося.

А підсумок тут такий: 100 років тому Україна була рівно в 1,6 раз більшою за Україну сьогоднішню (це якщо з Кримом і Донбасом) 

«Акт Злуки»: Pre–Party

Цікаво, що підписання «Акту Злуки» 22 січня мало скоріш показовий, церемоніальний та урочистий характер. Офіційно Директорія УНР та делегація ЗУНР скріпила підписами об’єднання України за рік і 22 дні до цього (знову ця магія чисел). 1 січня 1918 року у Фастові, в зеленому вагоні потягу було підписано демо-версію договору про злуку.
І ось Вам цей вагон.

У документі писалося:

«Західноукраїнська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народню Республіку… Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю

Цікавий факт: договір укладався ще тоді, коли при владі був той самий «легітимний» гетьман Скоропадський. Однак за 14 днів його легітимність згинула, як роса на сонці.

Однак сам процес ратифікації «Фастівського Пакту» тривав майже рік. Цьому заважала і війна з більшовиками, і бої з поляками. Тільки 3 січня 1919 року на сесії Української національної Ради у Станіславові було прийнято резолюцію «Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою» в «одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку».

Алілуя!

Про цей факт державний секретар ЗУНР Дмитро Вітовський негайно відрапортував полтавцю Симону Петлюрі, який був головним вояком українських військ:

«До Головного Отамана Українського Республіканського війська Симона Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу».

Таким чином pre–party до українського Дня Соборності №1 відбулося. Залишалося зібратися у Києві, на Софіївській площі, помолитися і поставити підписи під спалахами фотокамер.

Сто років тому

22 січня 1919 року, о 12 годині, у Києві на Софіївському майдані у святковій атмосфері відбулася урочиста церемонія Злуки.
Свідки тих подій згадують:

«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати.»

Того дня у Києві відбувся справжній карнавал Соборності, незалежності та єднання. У церквах били дзвони, на площах та майданах люди співали пісень, ходили із транспарантами, кричали «Слава українським Героям!», ну і звісно, святкували.

Але перед тим на Софіївській площі відбувся молебень. Симон Петлюра також брав участь у цій урочистій та релігійній акції.

Головним культменеджером дійства став артист Микола Садовський. Він деригував розташуванням делегацій на площі. Першим на урочистостях виступив галицький політик Лев Бачинський.
Лонгин Цегельский зачитав заяву президії УНР і Державного секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в єдину Українську соборну державу.

Голова Директорії, письменник Володимир Винниченко, також мав що сказати на цьому урочистому заході.

Сам текст «Акту Злуки» зачитав професор геології Федір Швець.

Після цього відбулася ще одна церковна служба, яку провів архієпископ Агапіт

А далі страва для гурманів – військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, (тих самих, які всипали на горіхи полякам). Цим дійством заправляв полковник Євген Коновалець.

Один з підписів у цьому об’єднавчому документі поставив полтавець Симон Петлюра.

Як виглядав святковий Київ у той день, Ви можете подивитися на фото, що опублікувала «Історична правда».

Зараз же ми святкуємо День Соборності в такій ситуації, коли Україна аж ніяк не є цілісною. Тому і маємо «Соборність без Соборності». Якщо Крим і Донбас повернути можна, то забрати назад Кубань, Зелений Клин, Придністров’я та Підляшшя – це щось із області фантастики. Але так само і розпад Російської імперії, у 1917 році, внаслідок якого і постала Соборна Україна 1919 року, вважався чимось фантастичним. Хто знає, що буде далі, адже давно доведений один факт: історія повторюється, імперії – розвалюються. При тому, назавжди.

Чому Соборність – міт, і чому вона від того ще важливіша

Так, Соборність є міфом, мітом. Але це тільки комплімент на користь цього явища та знаменної події нашої історії. Бо міф, а точніше міт, – це та велика правда, яка усіх об’єднує, але ми її насправді й не бачили, однак віримо в неї. От візьмемо Голодомор. Усі ж ми знаємо, що він був, що це злочин сталінського режиму. Нас об’єднує пам’ять про те зло, ми маємо спільне лихо в минулому. Так само із Актом злуки 22 січня 1919 року.

Тоді все виглядало як театралізоване дійство. Київ був завішений прапорами, гербами, плакатами. Перформенс на Софіївському майдані заздалегідь готувався. Режисером працював відомий театрал Микола Садовський. Все, аби пропіарати цю подію. З огляду на це, військовий міністр України Симон Петлюра, голова уряду Володимир Винниченко, лідер ЗУНР Євген Петрушевич – просто таки геніальні чуваки. Ще й відео зняли, аби нащадки тішилися.

Потім радянська пропаганда намагалася нав’язати ідею, що вперше Україну об’єднав Сталін, прилучивши Західні терени (Галичину, Закарпаття, Буковину) до УРСР в час Другої Світової і після неї. Так, Сталін це зробив. Але він був не першим. Першими видалися політики УНР та ЗУНР, які зробили це у 1919 році. І тоді Україна була більшою за сталінську, більшою навіть за сучасну.

 

Зробимо Україну Великою знову!

На перший погляд фраза звучить кумедно. Проте, тільки на перший. Історія розкидувала і розкидує українців по всьому світу – США, Канада, Польща, країни Латинської Америки, Китай. І в цьому мені бачиться великий плюс. Бо де би не були українці, вони бережуть свою ідентичність. Майдан та Російська агресія вивели на протести тисячі українців, їх друзів та знайомих у різних містах планети. Зрештою, можна зараз скласти список українців, які зробили закордоном добру кар’єру, стали відомими на весь світ. Той же Стів Возняк.

Бо Велика Україна – не від Кавказу до Берліна. Вона у великих справах і досягненнях українців, а також – у щоденній праці, яка робить цей світ кращим.

Якось брав інтерв’ю у історика Миколи Литвина для видання Syla.news. Говорили про Закерзоння – один із клаптиків нашого “Пазлу Соборності”. Я запитав, що робити із Закерзонням, чи варто повертати його з Польщі в Україну. Відповідь Микола Литвина ховає у собі рецепт “Великої України”:

Фізично повернути Закерзоння мабуть вже ніколи не буде можливим – існують міжнародні договори, правил яких треба дотримуватися. Але потрібно ментально і культурно повертати їх до українського культурного простору. По той бік кордону живуть тисячі етнічних українців, там діють наші громадські організації, працюють українські підприємці, є школи, газети та журнали. Потрібно включати у вир українського культурного та суспільного життя й заробітчан, які їдуть туди працювати. Може так статися, що незабаром по той бік кордону будуть українські мери, міністри. Тож треба підтримувати наших земляків. Нас там півтора мільйони. Ми вже впливаємо на економічну ситуацію, а згодом зможемо впливати й на політичне життя.

Роман Коржик

Графіка: Рузанна Давітян

Авторські права: видання “Трибуна”