
Євген Плужник. Незручний поет для Сталіна та радянської влади
Євген Плужник був одним із тих, хто писав всупереч провідним (насаджуваним) суспільним тенденціям – щодо змісту, мови, поетичної форми. Він був «незручним»: не брав участі у творенні радянського ідеологічного міфу в 20–30-ті роки, творчість поета-інтелектуала, непристосуванця навіть приблизно не вписувалася в цей міф, тому автора, живого і мертвого, було надовго відлучено від читача.
Юрій Лавріненко: «Дуже своєрідне місце посів Плужник у складній добі, коли свіжоджерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму. Як у перетині цих двох різних стихій кристалізувалася оця чітка і ясна, мов шляхетний камінь, індивідуальність?»
Плужник ставав «над боротьбою», як і Максиміліан Волошин. Але Волошин декларував свою позицію, а феноменально стриманий Плужник висловлювався опосередковано. Та це не завадило заарештувати його разом із десятками інших «письменників-терористів», «віршувальників-шпигунів» і «філологів-диверсантів», звинуватити у спробу створити «незалежну українську буржуазну державу» Україну і вислати на Соловки.
«Я — сумне явище, — казав у романі Підмогильного «Місто» поет Вигорський (списаний, кажуть, прозаїком зі свого друга, поета Плужника). — На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору».
Євген Павлович Плужник народився 26 (14) грудня 1898 року в слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім’ї дрібного торговця. Вчився у сільській школі, потім у кількох гімназіях – в Богучарі, Ростові, Боброві. Часта зміна закладів мала просте пояснення – Євген мав вельми своєрідне ставлення до навчання. Він нерегулярно відвідував або й зовсім ігнорував заняття, які його не цікавили, проте любив історію і літературу, багато часу проводив у бібліотеках і кінотеатрах.
1918 року разом з родиною переїхав на Полтавщину. Під час громадянської війни вчителював у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині – викладав мову і літературу, організував театральний гурток. Пізніше цей досвід стане йому в пригоді, коли Плужник працюватиме над власними п’єсами.
Власне, Плужник міг і не стати поетом, міг, як і раніше, викладати в початковій школі та вести театральний гурток в селі Велика Багачка на Полтавщині, і там він, швидше за все, загинув би під час Голодомору. Однак у своїх 23 Плужник поїхав до Києва, щоб вчитися спочатку в Ветеринарно-зоотехнічному, а потім – в Музично-драматичному інститутах.
За свідченням очевидців, у зовнішності поета було щось магнетичне, – не дарма ж він зумів на одній студентській вечірці зачарувати першу красуню Київського музично-драматичного інституту, не сказавши за весь вечір жодного слова.
В одному зі своїх віршів Плужник писав: «Я живу на поверсі шостому». Поет і його дружина Галина справді проживали в маленькій кімнатці в комунальній квартирі на останньому, шостому, поверсі будинку в самому центрі Києва – на північному схилі Хрещатою долини, вулиця Прорізна. Поруч – будівля, в якій під час української революції розміщувався Молодий театр Леся Курбаса, пізніше – Будинок письменників. А Галина працювала кварталом нижче – у Будинку вчених на розі Прорізної та Пушкінської. Там в середині 20-х ХХ століття років проводилися благодійні музичні вечори, і зібрані на них кошти передавалися родинам київських масонів, заарештованих ГПУ.
Плужник любив дивитися у велике вікно своєї кімнатки (нині воно на третину закладено цеглою): зверху добре було видно модерні будинки Хрещатика, які у вересні 41-го злетять у повітря від радянської вибухівки; Радянська площа (нині Майдан Незалежності), над ним – колишній Інститут шляхетних дівиць, в якому тоді перебувала комендатура НКВД із внутрішньою в’язницею; протилежний схил Хрещатою долини; вдалині – золоті куполи Києво-Печерської лаври, а за ними – Дніпро.
Як багато українських поетів минулого і позаминулого століть, Плужник спочатку писав вірші російською мовою – це було ще під час навчання в гімназіях Воронежа, Богучара, Ростова-на-Дону і Боброва. У Києві він перейшов на українську. Вперше 24-річний поет опублікував свої поезії в київському журналі «Глобус» під псевдонімом «Кантемирянин» – напевно, на згадку про слобідку Кантемирівку на Воронежчині, де він народився в родині дрібного торговця. А перша збірка віршів Плужника «Дні» була видана завдяки Галині: вона зібрала аркуші з віршами, які поет зберігав під матрацом і в печі, та й віднесла до видавництва.
Колеги по перу стали частими гостями у помешканні Плужників: чаюванням та цікавою бесідою там зустрічали відвідувачів, серед яких були товариші по літературній організації («Ланка», потім «МАРС») — Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, приходили Микола Бажан, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Павло Тичина.
Григорій Косинка, за спогадами його вдови, Т. Мороз-Стрілець, вважав Плужника поетом талановитим, своєрідним, людиною сердечною, делікатною, чемною. Плужник читав свої твори: «трохи співуче, що надавало віршам приємної музикальності»; не хотів бути таким, як більшість, наполягав на збереженні власного поетичного обличчя — «…нехай знають лице поета!».
Маючи з дитинства хворі легені, Євген щоосені їздив лікуватися на Південний берег Криму – в санаторій «Карасан» в Алушті. Напевно, саме тому в багатьох його віршах чути «гуркіт правічного моря»:
Ніч… А човен —
як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши,
не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами,
й під нами горять світи…
І внизу, і вгорі глибини…
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
Літературна творчість Плужника тривало неповних 11 років. Протягом цього часу він видав збірки поезій «Дні» і «Рання осінь» (третя збірка, «Рівновага», вийшла вже після смерті поета в Аугсбурзі в 1948 році), роман «Недуга», чотири п’єси, два кіносценарії та переклади творів Миколи Гоголя, Антона Чехова, Максима Горького, Льва Толстого і Михайла Шолохова. Разом зі своїм приятелем Валер’яном Підмогильним Плужник написав кіносценарій «Саламбо» й уклав «Російсько-український словник ділової мови», що витримав кілька перевидань. (Після арешту Плужник через іронію долі опинився в одній камері з М. Дарморосом, співавтором «Словника технічної термінології», теж, вочевидь, неабияким «терористом і контрреволюціонером»).
П’єси Плужника можна порівняти з п’єсами Миколи Куліша, а його роман – з романами В. Домонтовича, передусім з «Доктором Серафікусом», в якому згадуються сам Плужник і кав’ярня «На хвилинку» на Прорізній. У той же час його вірші близькі поезіям неокласиків, особливо Миколи Зерова: вони обидва переймалися, як сказав Плужник, «мудрістю мудрих». Поет Володимир Державін відзначив «бесспорную несочетаемость лирики Плужника с каким угодно тоталитаризмом», а художник і поет Святослав Гординський зауважив, що Плужник втік від радянської дійсності в філософію. Офіційна ж критика звинувачувала поета в українському націоналізмі, індивідуалізмі, занепадництвом і відірваності від життя.
Вона зійшла до моря. Хто вона,
Навіть самій їй байдуже віднині.
…Хіба ж не всі ми —
єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик —
кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка,
важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал… Німують береги…
І знову плеск… І затихає знову…
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод,
усім вітрам відкрита, —
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.
Зі своєї останньої кримської подорожі Плужник повернувся до Києва 18 листопада 1934 року. Через два тижні був убитий лідер ленінградських більшовиків Сергій Кіров, і «органи» почали боротьбу з тероризмом. В той же день Плужник отримав повідомлення про те, що квартира в новому Будинку письменників «Роліт», куди вони з Галиною мали переселитися через десять днів, передається іншому письменникові. А на наступний день в секретно-політичному відділі управління держбезпеки НКВД УРСР було підготовлено постанову, за якою Плужник звинувачувався в належності до націоналістичної контрреволюційної терористичної борьбістськой організації і як «соціально небезпечний» підлягав арешту.
Про життя і творчість Євгена Плужника розповідає Ярина Цимбал, літературознавець, кандидат філологічних наук, у курсі “Українська література в іменах” на сайті Wisecow.
Опівночі 4 грудня «наркомвнудельцы», як називали їх партійні газети, провели ретельний обшук у помешканні Плужників на Прорізній. Після цього вони, згадувала Галина, «очень вежливо извинившись за доставленные хлопоты, ушли, забрав с собой Евгения».
Галина Плужник: «Боже, куди я тільки не вибігала, кого я тільки не просила… Добралася навіть до військового прокурора. Його прізвище було Пферільов. Запам’ятала. Кажу йому: «Куди ви його висилаєте, він же не доїде, по дорозі вмре, він тяжко хворий, хай я поїду з ним», — а він мені каже: «Минулися часи декабристів. Декабристи їхали на заслання і родину свою брали, тепер нема цього і, так я думаю, ніколи не буде».
Заарештовані були також найближчі друзі її чоловіка – Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько; що в Харкові були ув’язнені Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш; із Полтави привезли заарештованих Григорія Майфета, Петра Ванченка…
Поета привезли в спецкорпус обласного управління НКВД у колишньому особняку графині Уварової на вулиці Катерининській (нині – Липська). Цей ампірний особняк в 1919 році зайняло ЧК, і відтоді кияни називали Катерининську найдовшою вулицею у світі: мовляв, по ній можна було піти – і ніколи не повернутися назад. Слідство тривало чотири місяці, й одним з тих, хто протягом цього часу передавав ув’язненому Плужнику продукти, був Максим Рильський. 28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР на засіданні у колишньому Інституті шляхетних дівиць засудила Плужника, Підмогильного, Куліша та інших прозаїків і поетів (всього 17 чоловік) до розстрілу, який через три дні був замінений 10 роками виправних робіт.
Засуджені за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення радянської влади в Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» відбували покарання у Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН). Хворий на сухоти Євген Плужник перебував у табірному лазареті, що розміщувався в келійному корпусі Зосимо-Савватеївського монастиря, і навіть намагався писати там поему.
Останній лист Євгена Плужника, який був написаний не його рукою, датований 26 січня 1936 року. Власноруч він зміг приписати лише кілька рядків, звернених до дружини: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!»
Поет помер 2 лютого 1936 і був похований на схилі, що спускається до затоки Білого моря. Йому виповнилося лише 37 років.
А через рік і 9 місяців Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас та інші 1112 ув’язнених концтабору були розстріляні в урочищі Сандормох в Карелії.
Ой, упали ж та впали
криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати
в безсмертнім міті,
Всім
Їм —
Осанна!
До перевидання вибраних віршів Євгена Плужника в Україні (після часткової реабілітації «несправедливо репресованого» автора) справа дійшла 1966 року, а тільки 1988-го побачив нарешті світ весь його поетичний спадок у серії «Бібліотека поета» із передмовою Леоніда Череватенка. 1992 року зусиллями того ж таки Череватенка вдалось перевидати Плужників роман «Недуга» і три його вцілілі п’єси. Схоже, що Плужник із його «абстрактним гуманізмом» і глибоко трагедійним, метафізичним світоглядом так само мало надається до «розбудови держави», як і до «будівництва соціалізму»: і досі в академічних працях, шкільних підручниках панівне місце посідають усім нам до болю знайомі класики соцреалізму.
«Я — сумне явище, — казав у романі Підмогильного «Місто» поет Вигорський (списаний, кажуть, прозаїком зі свого друга, поета Плужника). — На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору».
Post a comment