Стус і нобелівська премія. Чи був український поет у списках кандидатів

4 серпня 1985 р. в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. помер Василь Стус. За попереднією версією – через номінування на престижну міжнародну премію за збірку «З таборового зошита».

– Що це за шкандаль! Якого Нобеля? Горбачова не обійдете! Я за своє дитя-Перебудову, встою! Не пущу Стуса до Швеції! Не пущу, хоч лусну! Не пускайте, не пускайте!

– Бога ради не кричіть, Михайле Сергійовичу: дивіться, скільки по вікнах людей!

– То шкандаль панове, щоб Нобелівський лауреат був політичним в’язнем совєтського режиму». – сказав Горбачов і наказав убити В. Стуса. А що немає поета – немає премії – немає міжнародного скандалу в розпал Перебудови.

Цей діалог автор публікації здерла зі Старицького «За двома зайцями» і переробила на свою манеру. Проте, в кожному жарті є доля правди. На думку друзів В. Стуса  – В. Овсієнка та В. Мороза десь так приблизно і була «влаштована» смерть поета, через номінацію на Нобелівську премію. Лобіював інтереси В. Стуса Генріх Бьолль, лауреат 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу. Він неодноразово виступав на захист Стуса, а в 1984 р. писав К. Черненку про погіршення стану здоров’я свого підопічного. Але відповіді не послідувало.

«Шведи, які завжди зберігають нейтралітет, як я кажу – нейтралісти-нобелісти – мають такий закон: посмертно Нобелівську премію нікому не дають. Тому Стуса поспішили вбити, бо інакше справа би обернулася великим тріумфом для українського політв’язня і України загалом. Напрошується ще й таке порівняння: коли у 1970 році російський дисидент Олександр Солженіцин став лауреатом Нобелівської премії, а в 1974-му його «викинули» з СРСР на Захід, то разом з ним їхав цілий вагон його рукописів» (В. Мороз)

В. Кіпіані вважає, що номінування Василя Стуса на таку престижну премію добивалась українська інтелігенція, сподіваючись, що це стане достатнім приводом для звільнення поета, стан якого в казарменних умовах погіршувався.

«У газеті «Америка» за 17 грудня 1985 року (зверніть увагу – це вже три місяці як Стуса немає в живих) подибуємо інформацію, що наприкінці 84-го у Торонто було створено «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році». (В. Кіпіані. Стус і Нобель. Демістифікація міфу).

Проте ситуація призвела до трагедії в кращих шекспірівських традиціях – те, що мало стати звільненням виявилось причиною для смерті.

«В Москві були занепокоєні клопотанням про висунення Стуса на Нобелівську премію за збірку «Таборовий зошит». Ці 16 клаптиків дрібно списаного конденсаторного паперу десь на початку 1983 року співкамерник Баліс Ґаяускас передав на побаченні дружині Ірені Ґаяускене разом зі своїми рукописами. У книжці це 12 сторінок тексту, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя» (В. Овсієнко)

Якби книга рекордів Гіннеса містила в собі параграф «найдовше сидіння в радянських таборах», то Стус був би в перших рядах номінантів на перемогу – біля 10 років загального «стажу» ув’язнення.

«Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. (Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: до-сиденти, сиденти і від-сиденти – вони ж знову до-сиденти). (В. Овсієнко).

Тож не дивно, що після такого «досвіду» здоров’я Стуса чимало потріпалось. Як затятий та принциповий активіст він був майстром акцій протесту – особливо голодувань, що теж позначилось на кількості записів у його медичній картці. Друзі поета відзначають, що застерігали його від чергового голодування. Після чуток про номінацію на премію, дирекція в’язниці влаштувала Василю справжню «тьомную дідовщину» – було знищено його збірку з 300 віршів, якось його відправили до карцеру за те, що читав книгу спершись ліктями на нари.  У відповідь на це Стус посилив протестні акції.

Друзі Стуса вважають, що адміністрація табору спеціально створювала умови для конфронтації поета з адміністрацією, знаючи про погане здоров’я поета, щоб мати можливість його «погіршити». Якщо почитати опис місця де відбував покарання Стус, то стає зрозумілим, що в умовах такого стресу вижити було важко.

«Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і смужку неба. Огорож різного типу сім, у тому числі дроти під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24 – 25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча. Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів» (В. Овсієнко)

В ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. поет помер. За різними версіями це сталось від переохолодження, зупинки серця,  удару нарами. Достеменно не відомо.

Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважмо, що Стус тримав голодівку в хододному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає. (В. Освієнко).

Адміністрація табору особливо не церемонилась, щоб приховати сліди чи пояснити ситуацію – смерть Стуса довго приховувалась, тіло рідним не видали, поета поховали на табірному кладовищі, речей загиблого рідним не віддали, перепоховання відбулось вже аж в 1989 р.  Проте достеменної причини смерті не відомо досі. Як  невідомо чи дійсно був номінований В. Стус на Нобелівську премію. Офіційних документів про це не існує. Тим часом у всіх списках українців-претендентів на цю нагороду В. Стус все ж таки числиться.

 

Ярослава Шеремета