Іван Франко та винайдення нації

Хоч українському етносу – сотні, а може й тисячі років, наша нація ще, як і більшість націй, молода. Насправді нація – це винайдена спільнота.

 

Племена, які читають книги

 

Історик Юрій Сльозкін влучно сказав, що «нації – це племена, які читають книги». Тут можна погоджуватися, чи не погоджуватися, але метафора вдала. Хоча це визначення підходить далеко не всім націям. Польській – так, американській – ні. Чому? Тому що американці стали нацією під час переселень, війн, громадянських конфліктів. Це багатоетнічна нація. Поляки ж – моноетнічна нація, вони історично жили на землях, в районі Вісли, Дунаю, Карпат.

Поляки – племена, які стали нацією, бо читали книжки, своєю мовою.

Хоча ще в епоху Речі Посполитої говорити про поняття нація було зарано. Шляхта мала свою культуру, читала латиною. Селяни читати взагалі не вміли, участі в політичному житті не брали. Нація є тоді, коли й селяни вміють читати та можуть гортати одні й ті ж самі журнали й книги, що і містяни, шляхтичі, вчені.

 

Українська нація

 

А тепер мова про українців. Коли ж бойки, лемки, гуцули, полтавці, волиняки, слобожанці, донці та багато інших етнографічних спільнот перетворилися в націю?

Тут вам не буде чіткої врочистої дати, святкувань. Це був процес, який тривав у XIX та XX столітті, і може навіть – у XXI.

Бо нація – це перш за все комунікація, зв’язки, public relation, social media marketing. Тобто має бути якесь медіа (книга, ідея, церква, мова) яке нас усіх пов’язуватиме та викликатиме почуття спільності.

Щоб у різних груп етнічних українців виникло таке почуття спільності, Іван Франко дуже багато працював. Він писав, видавав, редагував, перекладав. Звісно, крім нього це робили ще десятки, якщо не сотні журналістів, письменників та істориків. Його сучасник Михайло Грушевський написав книгу «Історія України-Руси», в якій дав українцям спільне минуле.

Нація приблизно так і винаходиться. Люди, які одне одного ніколи не бачили, не знають про існування одне одного, читають якусь таку книгу, подібну до «Історії України-Руси» і кажуть: «опа, так це ж про нас. Це ж мій прадід був козаком, чи повставав проти гноблення, хотів волі».

Це не означає, що до Грушевсього та Франка українців не було. Вони існували, мали спільне походження, проте не уявляли себе цілісною спільнотою. І от книги Івана Франка, Михайла Грушевського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Юліана Бачинського дали їм таке уявлення.

Тож нація – це винайдена спільнота. Не вигадана, як казочка чи анекдот, а віднайдена у спільності великої кількості людей, які говорять схожою мовою, святкують одні празники.

 

Іван Франко – супермен української ідентичности

 

У 1905 році Іван Франко написав текст – «Одвертий лист до галицької української молодежі». У ньому він закликав молодих галичан приступити до «великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості» .

 Треба розуміти, що означав Франко для українців, які тоді жили на Галичині та вміли читати. Він був лідером думки. Сьогодні для українців Святослав Вакарчук, Сашко Положинський, Сергій Жадан, як для американців Ілон Маск, так само й тоді Франко був кумиром для українських галичан.

 

Іван Франко бачив націю як спільноту, яку об’єднує культура. Культура – це не тільки література, театр та музика. Культура – це медіа, тобто способи передачі досвіду, інформації. Те, як ми передаємо інформацію про випікання хлібу, готування страв, те як ми пишемо у книгах, газетах та говоримо на лекціях про способи обробки землі, те як ми говоримо та пишемо про історію, рекламу, виховання та лікування, те як ми пишемо та виконуємо закони, платимо податки, будуємо дороги – цей весь багатовимірний досвід, це все у сукупності своїй і є культурою.

Загалом, фактор культурний випереджає політичний, бо спочатку є культура, а на її основі – політика. На думку Франка: «національне будівництво передбачає набуття спільнотою ідентичності, а вже на цій основі політичної організації та суспільної гармонізації в межах певної території».

 Як потім написав літературознавець Микола Жулинський у статті «Іван Франко – речник культурного націоналізму», через сто років один із найавторитетніших дослідників націоналізму, англійський філософ Ернест Ґелнер обґрунтує тезу про те, що багато доведеться докласти зусиль і витратити часу для того, щоб гармонія культури і держави стала «націоналістичним імперативом».

Ернест Ґелнер обґрунтує концептуальні засади культурної політики, культурного націоналізму, які практично реалізовував Іван Франко своєю науковою, духовною, літературною, політичною, видавничою і суто просвітницькою роботою.

Франко практично довів, що нації і національність дійсно можна і слід визначати у термінах культури, «на основі спільності культури», що згодом обстоюватимуть і Ернест Ґелнер, і Ентоні Сміт, і Джон Гатчінсон, Ерік  Гобсбаум.

Націю винайшли письменники та історики. Що значить винайшли? Вони побачили у етнічній масі населення спільні риси і вирішили, що з них можна творити політичну та державну спільність – себто націю, велику тусівку людей, яка займатиметься спільною економікою, наукою, спортом, мистецтвом.

Українській нації років сто вже є точно. Бо виявом її національного спільного розуміння стало творення УНР та ЗУНР в 1917, 1918 та 1919 роках. Це творення перервалося внаслідок того, що частина нашої еліти не бачила України самостійної, а хотіла, щоби ми були у складі соціалістичного союзу республік, разом з Росією, Білорусією та іншими. Саме ця частина еліти сприяла російській більшовицькій агресії у завоюванні вже незалежної Української народної республіки.

Не знаю, що би сказав Франко, якби побачив Радянський союз. Але він точно бачив українську націю спільною і робив для цього найголовніше  –  писав.

Роман Коржик