Емма Андієвська. Greatest hits

5 кращих віршів Емми Андієвської, цьогорічної лауреатки Шевченківської премії та її коротка біографія.

Дерево 

Вітри  розносили  сонця  і  сіно,
Піском  заносячи  усесвіт,
І  очі  грузнули  від  невбиральних  видив.
І  крик,  що  коливав  рівнину,
Висів  на  нитці,  мов  жовток,
І  дерево,  що  розлилось  по  небу
Біліше  сонця,  глибше  океану,
Те  дерево,  що  розділяє  межі  …

Під  яблунею  не  ходить  людині.

Базару провідник

Він роздмухує дзвін, як рукав,
На тілі у нього замість руки ріка
І кілька гаків, щоб тримати маркізи над прилавками.
І баби з тілами повними риб,
Зір — калачики, дивляться згори,
Як він розводить на грудях
Води гармонію.
Що йому, коли руки — ріка.
Він весь базар захова в рукав.
Він світ, як тараню, — виб’є об ногу сіль.
Куди скаргу на нього,
Коли він все і всяк,
І в кожного гуля на весіллі ?
В бік ножем його — не бере,
У нього пазуха вище дерев :
Він кожному сват і брат.
Базар вирішує — нехай !
Нехай роздмухує дзвін насадник добра.

***

Цвіркуни  розтягують  порожнечу

З  надпаленими  краями.

В  ній  сперечаються  два  крамарі,

Присягаючись  на  жовтій  дині,

Як  на  святому  письмі.

В  одязі  з  лободи

Ходять  збирачі  податків

(Скрізь  митники  і  злодії).

Іде  збирач  податків,

Непідвладний  тяжінню,

Жує  смужку  олії  й  посвистує

(Один  його  кашкет

Важить  пуд  щирого  золота)

Навколо  нього  сізіфові  міхи

Видмухують  коріння  навиворіт.

Іде  збирач  податків,

Відділений  від  листка  плівкою,

Від  якої  відрубує  усе  живе.

А  те,  що  відійшло,

Висить  олив’яними  печатками

На  папських  буллах

До  народів,  які  вже  не  існують  на  мапах.

 

ХВИЛЯ

(сонет)

Забуте ворухнулося і, як джміль,—

І раптом диво—ланцюги розкуто.

З доби, що—в пил, запущена ракета.

Вогнями—на все небо—серця мол.

 

Єдина мить, і світловий намул

Ледачу плоть— в всевиддя перекотить.

Життя, що досі— в затінку за кадром.

Наблизилося краєвидом з мальв,—

 

І несполучне — на всі боки—єдність.

Свідомість,— щораз глибша і всеїдніш,—

Ворушить пальцями — й на вогник—плутанину,

 

Що— на межі площин перетинання,

Де зовнішнє згортається в клубок.—

Галактику у грудях й голуби.

 

СВІЧКА 
Сонет

Петлею витікає з повноти,
Легенями не мігши упібрати
З порічок рибу, вириту з корита
Каратами й притихану до стель,

Щоб від русла узявши за мету
Рослиною вернутись в царство скалок,
Найглибший колір від крови відколе
І в німоту утому замота,

По вивірці загнавши у ґноти:
У світла свій з несвітом вищий торг
Без свідків при закритих дверях. Піна

По канделябрах пагони пуска,
Як вибранець, не той, що звуть на поміч,
Ступа у пломінь свічки, як в піски.

 

Емма Іванівна Андієвська народилася у м. Сталіно (нині Донецьк) 19 березня 1931 року. Батько письменниці був хіміком-винахідником, мати була агрономом за освітою і пізніше працювала вчителькою біології, пише видання Експеримент. 

Біографія

Через дуже часті важкі хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. З дитинства Андієвська мала феноменальну пам’ять. Хворобливість дитини змусила родину у 1937 переїхати спочатку до Вишгорода, а згодом — у 1939 — до Києва. В 9-10 річному віці майбутня письменниця перечитала найвідоміші твори світової літератури.

Початок війни застав родину Андієвської у Києві. Тоді ж загинув батько письменниці — його було безпідставно розстріляно радянською владою. У 1943 діти з матір’ю виїхали на Захід. Родина жила в англійській окупаційній зоні Берліна. Живучи у Німеччині, дівчина відмовилась вчитися у жіночій гімназії, і її, попри правила, прийняли до чоловічої. Окрім того, вкотре загострилися проблеми зі здоров’ям: три роки Емма Андієвська пролежала в гіпсовому ліжку хвора на туберкульоз хребта і після цього вісім років ходила в корсеті.

Наприкінці 1949, під час блокади Берліна, родина переїхала спочатку до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім до Мюнхена. Маючи природне оперне контральто і рятуючись від сухот легенів, Емма Андієвська, знаходячись у Берліні, а згодом у Міттенвальдському таборі, брала уроки оперного співу.

У 1955–1957 Андієвська працювала фрілансером на радіо «Свобода» у Мюнхені. У 1957закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія, захистивши у Володимира Державина магістерську роботу на тему «Причинки до засадничих питань з новітньої української метрики». Того ж року письменниця з усією родиною переїхала до Нью-Йорка, де працювала у Norcross Greeting Card Company, перевіряючи дизайн вітальних листівок. У Нью-Йорку Емма Андієвська також працювала бібліотекарем у медичній бібліотеці разом з Мирославом Лабунькою — майбутнім ректором Українського вільного університету.

У 1959 Андієвська вийшла заміж за літературного критика, есеїста та письменника Івана Кошелівця, з яким прожила все життя аж до смерті чоловіка. Після одруження подружжя повернулося до Німеччини у Мюнхен. Андієвська щорічно на місяць їздила у США, щоб у 1962 отримати американське громадянство. Письменниця знала багатьох відомих митців та письменників — вихідців з України. До кола знайомих Андієвської належали скульптори Михайло Черешньовський та Григор Крук, художники Марія Дольницька та Яків Гніздовський, а також поети Михайло Орест, Олег Зуєвський та Василь Барка.

Пропрацювавши фрілансером на радіо «Свобода» з 1959 по 1963., Емма Андієвська лишалася штатним працівником радіо до 1995. За цей час вона працювала диктором, сценаристом, режисером і редактором українського відділення радіо «Свобода».

Працюючи на радіо, Андієвська не мала багато часу на власну творчість. Нині письменниця живе у Мюнхені, де інтенсивно працює над своїми творами, іноді по вісімнадцять годин на добу.

У 1992 авторка вперше після довгого часу побувала в Україні. Після 2000 Андієвська декілька разів відвідала свою малу батьківщину — Донеччину. Там вона мала виставку картин у Донецькому художньому музеї, презентацію та зустріч із земляками у конференційній залі художнього музею, відвідувала Український культурологічний центр м. Донецька.

Емма Андієвська належить до найвідоміших поетів української діаспори. Незвичайним був її дебют на початку 50-х років, коли з’явилася перша збірка віршів. Тогочасні критики поставили поетесу на рівень раннього Тичини й Артюра Рембо (французький поет), відзначили єдність поетичного стилю з малярськими роботами, якими вона ілюструє свої книги.

Е. Андієвська не стала на шлях продовження тих реалістичних традицій, за якими дійсність відображувалась у формах самої дійсності.

Не менш складними для розуміння і сприймання є прозові твори Емми Андієвської, зокрема «Роман про добру людину», в якому реальність поєднується з химерними епізодами, міфами, легендами. Тут переосмислюються біблійні сюжети, картини Пекла і Страшного Суду. Водночас це цілісний твір, в якому автор беззастережно стоїть на боці Добра. І зло тут впізнається відразу, в які б воно шати не вбиралося.

Незвичайною є малярська майстерність Емми Андієвської. Органічний світ Емми Андієвської привабливий. Він також надреальний, в ньому синтезується досвід європейського малярства: сила експресіоністів, поезія Шагала. Її малярство інтуїтивне. Яскраві відкриті барви, колоризм — енерготворчий струмінь її творчості.

Художниця виставлялася в багатьох країнах світу. Вперше глядачі (побачили її акварелі в Мюнхені в 1956, потім в Нью-Йорку — у 1989, Емма ілюструвала свої збірки «Архітектурні ансамблі» та «Знаки».

Літературна творчість Емми Андієвської представлена багатьма збірками прози й поезії:

поезія: «Поезія» (1951); «Народження ідола» (1958); «Риба і розмір» (1961); «Кути опостінь» (1962); «Первні» (1964); «Базар» і «Пісні без тексту» (1968); «Наука про землю» (1975); «Кав’ярня» (1983); «Спокуси святого Антонія» (1985); «Вігілії» (1987); «Архітектурні ансамблі» (1988); «Знаки. Тарок» (1995); «Межиріччя» (1998); «Сеґменти сну» (1998); «Вілли над морем» (2000); «Атракціони з орбітами й без» (2000); «Хвилі» (2002); «Хід конем» (2004); «Погляд з кручі» (2006); «Півкулі і конуси» (2006); «Рожеві казани» (2007); «Фульґурити» (2008); «Ідилії» (2009); «Міражі» (2009); «Мутанти» (2010); «Ламані коани» (2011); «Міста-валети» (2012); «Бездзиґарний час» (2013); «Шухлядні краєвиди» (2015); «Маратонський біг» (2016).

Проза: «Подорож» (новели, 1955); «Тигри» й «Джалапіта» (1962); «Герострати» (1970); «Роман про добру людину» (1973); «Роман про людське призначення» (1982).