“Останній танець”: Паліндром зняв новий кліп, ми написали про це історію

Паліндром презентував кліп “Останній танець”. Журнал “Артефакт” відвідав подію, поспілкувався зі Степаном Бурбаном та записав розмову музиканта з глядачами. Ми вважаємо, що такі події мають бути зафіксовані не тільки на відео, у сторіс, а й у тексті, який через 50, 100 років може стати артефактом української культури.

Публікуємо окремі фрагменти тієї розмови, поєднані в одну історію про створення дуже нетипової роботи для українського культурного простору.


Передісторія


Степан Бурбан розповів передісторію створення пісні та кліпу:

Добрий вечір. Я надіюся, я голосно говорю. Бо я сам по собі такий екстраверт, який в принципі ніколи не з’являється на людях і дуже того соромиться. Сьогодні от наважився представити робо у, яку ми зробили недавно. Вона досить вагома для мене, бо ми вклали у неї багато грошей, чого я раніше не робив, бо ми знімали на телефон весь час. По-друге, вона насичена певними сенсами, які для мене щось означають, є можливо, якимись тригерами.

Розкажу передісторію, бо без неї цього всього просто не існує. Вона, можливо, досить неприємна. Близько двох місяців тому я зробив у своєму фейсбуці пост, де виклав кліп казахського реп-виконавця. Мене одразу звинуватили, що я русифікую український простір, набігло багато людей у коментарі, почали від мене щось хотіти. Я не думав, що все так обернеться. Почав вклинюватися у ту розмову, зрозумів, що заганяюся певно мірою, у мене недостатньо аргументів.

Що спричинило цей резонанс? Я згадав там такого виконавця як Хаскі. У комплементарній формі. Оцінив його аудіовізуальне мистецтво, сказав, що це талановито. Хто не знає, Хаскі — це людина, яка їздила на Схід, брала участь у конфлікті на стороні росіян.

Я зрозумів, що це з мого боку було недоречно. Недоречно перед адекватними людьми, які мене слухають. Тому що в час війни робити якісь такі речі, зі сторони такої людини як я — недоречно. Я вважаю себе апологетом української культури. Можливо, це не було доречно. Мені вистачило мізків, щоби це зрозуміти.

Досвід — це така штука, він приходить після того, коли треба. Тому так і вийшло. Але, з іншого боку, з’явилося дуже багато людей в цей період, які почали мені писати в приват, мовляв, ей, ти, йобаний сепар, ми більше не будемо слухати твоєї музики, йди звідси. Це мені у приват писали, я вже не говорю про коментарі на стінці у фейсбуці. Так само люди вибачалися за те, що вони порекомендували мою творчість своїм друзям.

Вони казали: “Ми думали, Паліндром — український митець, а він виявляється от, чортзна-що”.

Словом, я дякую обидвом сторонам, тому що ті люди, які мене хейтили, чимось надихнули мене на створення цієї роботи. Вона увібрала в себе дуже багато елементів і частково там є ця подія, яка сталася у фейсбуці.


Смерть автора


1967 року французький філософ Ролан Барт опублікував есей “Смерть автора”. Головна ідея цього есе така: літературний твір набуває самостійного існування у свідомості кожного читача. Як наслідок розшифровка тексту втрачає сенс, розкриття особи, яка надсилає аудиторії текст, нічого не дає. Має значення лише читач, який знаходить власний сенс у взаємопов’язаних частинах тексту. Автор «помер», звівшись до живого механізму, що просто записує вже існуюче, натомість «народився» Читач.

Концепцію смерті автора можна перенести на будь-який твір сучасності, особливо на музику, на кліп, бо кожен трек має текст, а текст — це вже про літературу.

Так само сучасний поет та літературознавець Кеннет Голдсміт вважає пости у соціальних мережах та коментарі під ними — літературою нового часу.

Тому доцільно застосувати до вищеописаного фейсбук-конфлікту Степана Бурбана з аудиторією та до його пісні концепцію смерті автора.

Ми запитали про це у самого Степана і ось, що він відповів:

Коли я брав участь у згаданому срачі, я намагався донести певну думку та наводив приклади режисерки Ленні Ріфеншталь, яка знімала кіно для Гітлера. Були у мене такі ж думки стосовно Вагнера, який відомий своїми антисемітськими поглядами. Але визнати, що він крутий в плані музики — це може кожен, хто вміє слухати. Я намагався це довести, але то така делікатна тема виходить. Доводити це в бік людини, яка дотична до болючої теми війни — це досить спірне питання. Тому тут політика має сенс. Але особистість і музика — це сингулярні поняття для мене.

Якщо дивитися на історичні моменти, то свого час у мене було багато контенту — музики, фільмів, які зроблені гарно, викликають в мені якусь емоцію, чи то відразу, чи то захват, але ці люди, самі по собі є поганими. І я навчився це розділяти й можу це розділити.


Рефлексія дитинства у перших альбомах


Автор розповідає, чому в перших двох альбомах було багато рефлексій на тему дитинства:

Ця пісня відкриває те, чим я буду займатися найближчим часом. Планую альбом, який має вийти восени. Це буде перезавантаження після моєї двох альбомної рефлексії теми дитинства. Чому я так сильно рефлексував дитинство?

Останні роки у мене було відчуття, коли я втратив бабуся, яка мене виховала, то здавалося, що ніби я їй щось не розказав і вже не маю змоги це зробити. Я збагнув її смерть тільки через 4 роки. Паліндром стався, бо я хотів сказати про дитинство та інтегрувати туди образ своєї бабці.

Зараз я відчуваю, що треба повертатися у теперішнє та говорити про теми, які турбують мене тут і зараз. Тому наступний альбом буде інакший.


Декомунізація?


Автор говорить, що частина нових пісень зачіпатимуть тему радянської спадщини у наших головах:

Кілька демок, які є зараз стосуються теми совку. Сьогодні люди часто думають, що вони декомунізують певні речі, які повертають нас до совка — якісь мурали й так далі. Та насправді, перекриваючи ці речі якимось кінченим євроремонтом, вони не декомунізують совок у своїй голові. Можливо, про це буде багато пісень.

Не знаю, це такий процес, що відбувається фрістайлом, я не можу до кінця сформулювати, що це буде, але з’являються перші нариси й вони, певно, більш соціальні.


Повертаючись до кліпу: що ми там побачили


Степан розповідає, що і чому відбувається у кліпі:

За основу взятий сюжет з радянських шоу “Алло, ми шукаємо таланти”, де Україна часто показувалася як шаровари, вишиванки. Спочатку все крутилось довкола цієї ідеї, але з часом я зрозумів, що замальовуються зовсім інші концепти. Сама ідея талант-шоу побудована на тому, щоби не підтримувати таланти, а запускати в ефір парочку якихось олігофренів, які б веселили народ, підіймали рейтинг і всі б весело сміялися, і всім би було добре.

Частково я хотів показати саме це. Не знаю, чи мені вийшло. Актори у мене були хороші. Вони сміялися, показували оцей сюр, коли людина стоїть на сцені, викладається, демонструє рефлексію якусь у поетичній формі, а люди малюють фалічні образи на листку, сміються з цього, бо їм це цікавіше.

Потім настає момент сепуку, який відіграє двозначну роль. От є така фраза: “хліба та видовищ”. Мені здається, що людям вже давно не потрібно хлібу, їм лиш видовища потрібні. З кров’ю. Це їх зараз чіпляє.

Я хотів показати, як люди різко змінюються. Вони весь час сфокусовані на хуйні, а потім вони починають дивитися, не розуміють, що відбувається, їм стає страшно, вони тікають.

Але з іншого боку, якщо брати сепуку, як символ воно робилося в кількох випадках: коли це примусово відбувається, або коли це відбувається за бажанням самого виконавця, коли він намагається довести чесноту своїх поглядів, свою правоту.

Той момент, з фейсбук-срачем, який відбувся, я екстраполював його туди, в текст.


Зафіксував Роман Коржик


 

Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

 

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *