«Я висловлюю те, що має бути висловлено вголос»: інтерв’ю зі співачкою та бойовою медикинею СТАСІК
Анастасія Шевченко («СТАСІК») — співачка та бойова медикиня, яка наразі перебуває у відпустці. Свої дописи гостя нашого інтерв’ю підписує тегом #нема_війни_що_виграє_мене і говорить, що так намагається фіксувати моменти, за які тримається, «щоби не дати війні перемогти». Про ці моменти, музику під час війни та формування світогляду читайте в спеціальному інтерв’ю для Artefact Music.
– Ви з першого дня на війні: були учасницею Євромайдану, з 2014-го — на фронті. Як у Вас формувалась така громадянська позиція?
– Воно само. Майдан багато чого, думаю, для мене змінив, тобто саме цей період дав можливість поринути у велику кількість інформації. Але здебільшого до Майдану вся моя громадянська позиція рухалася і проявлялася радше інтуїтивно, ніж усвідомлено.
– Коли Ви зрозуміли, що маєте бути на фронті?
– Це було логічним продовженням Майдану. Це все про захист себе і захист свого, тому після Майдану я пішла на війну.
– Які у Вас обов’язки, коли Ви на фронті?
– Я медик добровольчого медичного екіпажу, тобто ми займаємося наданням першої допомоги і перевезенням поранених до стабілізаційних пунктів.
– Ви також були інструкторкою із само- та взаємодопомоги під вогнем. Як Ви до цього прийшли?
– У якийсь момент мене запросили викладати. З командою [громадської організації – ред.] «Захист патріотів» я познайомилася, перебуваючи на фронті. Вони приїхали давати нам підвищений курс, здається, це був курс медика взводу. Старший інструктор запросив мене працювати з ними. На той момент я вже зрозуміла, що моє здоров’я не дозволяє мені продовжувати брати участь безпосередньо у бойових діях, це був кінець 2015-го року. Я погодилася на цю пропозицію.
– Чому саме Ви навчали? Як відбувалося це навчання?
– Це був курс бійця-рятувальника. На той час — базовий курс, який мав пройти кожен боєць. Він тривав два або три дні, залежно від програми. Ми проходили по базовому алгоритму надання допомоги в першу чергу собі і тому, хто поряд.
– Чи можете Ви порекомендувати якісь організації, які зараз мають такі навчання для цивільних?
– Цивільні мають проходити курси для цивільних — це важливо: BLS (Basic Life Support). Я не можу порекомендувати організації, але є київська інструкторка Ірина Костенко, яка займається цим з 2014 року і дотепер безперервно. Вона суперспец у цьому питанні й на цивільний курс варто приходити саме до неї. Якщо людина готується до вступу до лав Збройних сил України і хоче пройти такмед до того, як потрапить в армію, можна спробувати звернутися до «Госпітальєрів». Я знаю, що в них великі черги, але вони проводять курси.
– Війна забирає багатьох талановитих і свідомих людей, які багато зробили для України і могли зробити ще більше. Ваша музика цінна тим, що Ви розповідаєте про це у ній, наприклад пісня «Герої вмирають», про яку ми ще обов’язково поговоримо. Але перед тим: Ваш перший кліп з’явився у 2016 році «Через хміль». Чи Ви до того займалися музикою?
– Ні, я не займалась музикою взагалі, хоча завжди мріяла співати в народному колективі, але не вистачало розуміння куди треба піти, де навчатися, у дитинстві мене не віддавали ні в який хор. Уже в акторській школі театру «Дах» були уроки вокалу. Там я вперше спробувала співати. У 2016-му я закінчила остаточно і воювати, і викладати, і в якості самотерапії пішла на народний вокал. І тоді викладачка підібрала мені цю пісню (мова про пісню «Через хміль» – ред.) в якості навчального матеріалу. Мене наштовхнули мої друзі на те, що варто щось випустити, і я прийняла рішення, що це буде вона.
– «Герої вмирають» – це дуже непопулярна, але надзвичайно важлива думка. Як Ви наважились сказати про це?
– Хтось же мав це сказати… Текст існував за кілька років до моменту виходу кліпу, його написала не я, а поетеса Sasha Kladbische. Вона виклала його у фейсбук. Я була дуже сильно вражена, тому що я не знала, як підібрати слова, щоби висловити цю дуже просту думку. Вона її висловила, і я їй написала, що хочу це заспівати. Вона сказала, що буде рада, якщо я це заспіваю. До повномасштабного вторгнення я довго не наважувалася її випустити, тому що була не готова до критики. Я знала, що прийдуть люди, які будуть казати: «Нащо ти розхитуєш човен?», «Нащо ти вганяєщ у депресію людей?» і все таке. Зараз я просто стала сильнішою і мені абсолютно байдуже. Критика була, але мені плювати на неї. Хтось має це сказати вголос і я кажу це вголос.
«Я висловлюю те, що має бути висловлено вголос, просто так складається, що багато невисловленого вголос є саме про війну».
– Чи були у Вас складнощі у публікації і розповсюдженні цієї пісні?
– Ні. Я знаю, що вона зібрала не дуже багато переглядів і я розумію чому: людина слухає пісню «Герої вмирають», потім 20 хвилин дивиться у стінку і не робить репост, і я її розумію. Тому вона набрала не багато, там трохи більше 300 тисяч переглядів на кліпі, але проблем не було.
– Ця пісня присвічена Ромі Ратушному та всім захисникам, які загинули у цій війні. Також Рома Ратушний заповів Вам свій соціальний капітал. Як ви познайомилися?
– Ми познайомилися в соцмережах. Дивно, що ми до того не познайомилися на акціях, бо ми були на багатьох спільних, але якимось чином оминали одне одного.
– В одному з Ваших інтерв’ю, яке вийшло 11 місяців тому, Ви сказали, що «боїтеся, що більше не напишете нічого і ніколи». Чи у Вас зараз такий самий стан?
– Я не знаю, чи боюсь я тепер цього, але поки що я не написала жодного нового речення. Ще кілька пісень вийде, тому що в мене є тексти, які лежать давно і чекають свого часу, але нових слів я поки так і не написала. Мені поки що немає чого сказати, мені треба все прожити.
– Як на Вашу думку відрізняється війна і служба на фронті у 2014-му і зараз?
– По-перше, я в іншому положенні: під час першої своєї ротації у 2014-му я була бійцем Нацгвардії, а тут я доброволець, я ніде не оформлена, тому маю набагато більше свободи. Я можу судити по масштабу: від засобів тактичної медицини до кількості обстрілів з артилерії – все стало набагато масштабніше.
– Хто для Вас авторитет?
– Олександр Нойнець – співзасновник руху і партії «Демократична сокира», нинішній військовослужбовець. У нього дуже гострий розум і дуже точне розуміння реальності як вона є, без прикрас.
Анастасія Шевченко також додає, що «кожен чудово розуміє, що він насправді має робити і також чудово розуміє, чи робить він все потрібне чи ні».
Результат цієї війни залежить від кожного з нас. Час взяти відповідальність за майбутнє України і зробити все можливе і залежне від нас.
Авторки матеріалу – Ірина Мостова, Роксолана Кривенко
Post a comment