Врозріз і попри: український художній андеграунд 1960-1980-хх років

Післясталінська доба є однією з найсуперечливіших в історії українського мистецтва. У цей час, в простір домінуючого соцреалізму прориваються справжні авторські шукання, митці відкривають завісу, яка роками тримала у таємниці західноєвропейські художні течії. Кордони офіційного мистецтва в Україні починають розмиватися у 1960-х – 1980-х. Неофіційна художня складова втомилася від тоталітарної міфотворчості та однобарвності радянського мистецтва, тому стала надчутливою до усього нового.


Політична ідеологія Радянського Союзу, створювала неабиякі складнощі для потоків інформації з країн, що знаходилися поза межами «радянського світу». Показовим прикладом є класичний авангард, що підкорив Європу ще у 20-х – 30-х рр. ХХ ст., але був затаврований та заборонений радянським режимом. Полотна Пабло Пікассо, Жоржа Брака, Фернана Леже почали відкриватися радянській публіці лише на початку 1960-х.

Художній авангард радо зустрів революцію 1917 р., адже її ідеї давали тогочасним митцям надію «реалізації утопічних ідей програми модернізму»1. Проте, для керівництва нової держави, авангард був корисним тільки на ранніх етапах становлення. Авангардні митці сповідували антипасеїзм – утопічну відмову від минулого, яку також сповідувала молода радянська держава. Проте, з часом розрив між авангардом та радянською культурою збільшувався. Те, що спочатку радо віталося радянською номенклатурою, як революційне мистецтво, почало набувати рис нонконформістських рис.

Відтак, перша половина ХХ ст. час конструювання канонів Соцреалізму та зародження тоталітарної культури 1930–1950-х рр. Прославлення патріотичної та пропагандистської тематики у мистецтві висувається на перший план, а твори «вільного» мистецтва починають клеймувалися як елітарні та формалістичні. У 70-х рр. відбувається «вибух авангардизму» українського мистецього андеґраунду2. Цей вибух був спричинений політичними особливостями епохи «Відлиги». Радянська держава почала знайомитися з роботами Пабло Пікассо, Анре Матісса, Ренато Гуттузо, Джексона Поллока, Марка Ротко та інших майстрів модернізму. Нарешті, мистецька молодь дізналася про те, що давно стало класикою світового мистецтва.

Хрущовська доба є показовою й тим, що із-за ґрат почали повертатися інтелектуали, які «несли інформацію про класичний авангард 1920-1930-х років»3. Досвід старшого покоління митців передавався молодшим: генерувалися нові ідеї, відбувалися експерименти з формою та кольором, класичні техніки синтезувалися з сучасними, щойно відкритими.

Серед найяскравіших представників київського осередку «неофіційних» митців 1960-х – 1970-х рр. варто виділити Олександра Дубовика та Анатолія Сумара.

Олександр Дубовик був одним із перших, хто відкрито заявив про свої інтенції до нефігуративу. Переосмисливши ідеї абстракціонізму художник виступив теоретиком власного нефігуративу: будьяка річ прагне стати символом. Символ, що лежить в основі абсолютно усього – глибинна основа робіт митця.

Олександр Дубовик – Палімпсест №2 (1979)

Олександр Дубовик – Скрижалі №4 (1978)

Анатолія Сумара характеризують як анахорета мистецтва 60-70-х рр. (термін Бориса Лобановського), який за власною волею був «на протилежному боці» тогочасної мистецької течії. На полотнах кінця 1950-х яскраво виражені впливи Пікассо, ідеями якого захоплювався Сумар. Відвідуючи виставки у Москві та Санкт-Петербурзі, де відбулося близьке знайомство майстра з апологетами авангардного мистецтва, Анатолій Сумар зумів взяти максимум із періоду «відлиги» 1960-х. В основу абстракцій Сумара покладено сюжет, а не символ. У своїх роботах, митець виводить власні змістовні структури за допомогою узагальнень.

 

 

 

Анатолій Сумар – Балкон

 

 

Анатолій Сумар – Вулиця Леніна

На відміну від Києва, де неофіційний мистецький пласт був більш-менш розрізненим, одеські митці періоду 1960-1970-х рр. складали цілісну нонконформістську групу. Серед набільш знакових тут виділяємо Людмилу Ястреб та Валентина Хруща.

Людмила Ястреб увійшла в український  нонконформізм з характерним для неї модерним бароко (термін Іви Павельчук). Більшість полотен наділені відсилками до українського наїву, іконопису та вишивки, у поєднанні з бароковим та ренесансним мистецтвом.

Людмила Ястреб – Автопортрет (1968)
Людмила Ястреб – Ранкова пташка (1976)

По-справжньому універсальний майстер осередку одеського андеграунду – Валентин Хрущ, який володів десятками живописних технік. Акварель, гуаш, техніка колажу, скульптура, різьблення по дереву – більшість із цього нерідко поєднувалося на одному полотні. Як абстракції, так і пейзажі чи натюрморти Валентина Хруща несли впізнавану художню манеру, мали під собою особливу авторську харáктерність.

Валентин Хрущ – Абстракція. Композиція (1989)

Валентин Хрущ. Без назви

Ужгород, як один із тогочасних мистецьких центрів України, також був відомим осередком андерграундного мистецтва 1970-1980-х рр. Ужгородське училище прикладного мистецтва було центром, навколо якого постійно зосереджувався мистецький вир.

Закарпатський колорит, по-справжньому «етнографічне мистецтво» Федіра Манайло виводить його на перший план тогочасного «неофіційного» мистецького життя. Попри гостру критику з боку влади, художник не перестає бути продуктивним, відточує стиль та техніку. У 1960-х рр. Федір Манайло починає експонувати свої роботи, які публіка зустрічає з неабияким захопленням. Незважаючи на еволюцію сюжету, усталеним залишається колористика та емоційна наповненість полотна.

Федір Манайло – Музика фабрики (1947)

 

Федір Манайло – Гуцульське весіння (1942)

Учень Федора Манайла, Семан Ференц – один з найбільш самобутніх, іронічних та сюжетних українських нонконформістів. Саме у його творчості найчіткіше відчутне відлуння Паризької школи зі стильовими та тематичними особливостями Пабло Пікассо, Хаїма Сутіна чи Амадео Модільяні. Це саме той випадок, коли мистецтво автора поділене на два періоди: ранній та пізній, періоду нонконформізму. Наскрізна лінія усього творчого шляху – іронічність. Циркові персонажі – міми, блазні, акробати, – ніби втілення оточуючого середовища. Роботи Семана Ференца періоду 1960-1980-х рр. тяжіють до абстракції, проте залишають місце сюжету та авторській іронії.

Семан Ференц – Клоун (1960-ті)
Семан Ференц – Музики

Доба «Відлиги» залишила свій особливий вплив на кожному із культурних осередків українських митців. На державному рівні постійно тривала боротьба з формалізмом та будь-якими проявами інакодумства, тому абстракціонізм, залишався поза сферою офіційного мистецтва. Проте, як і багато чого забороненого у ті часи, український абстракціонізм 1960-х – 1970-х  відбувся, аби наповнити особливим змістом культурний наратив сучасної України.

Анна Уманська, культурологиня, наукова співробітниця Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства.

Джерела:

1 Соцреалистический канон: Сборник статей / Подобщ.ред. Х.Гюнтера и Е.Добренко. – Санкт-Петербург: Академический проект, 2000. – С. 87

2 Искусство украинских шестидесятников : [альбом] / ред.-сост.: Ольга Балашова, Лизавета Герман – Київ: Основи, 2015. – С. 46

3 Петрова О. Третє Око. Мистецькі студії / Ольга Петрова. – Київ: Фенікс, 2015. – С. 17

Facebook Comments

2 коментарі до “Врозріз і попри: український художній андеграунд 1960-1980-хх років

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: