Мистецтво порожнього. Біографія забутого українського художника, котрий придумав рухомі білборди
Один зі стовпів світового мистецтва ХХ століття, український скульптор Олександр Архипенко за життя був майже невідомим на батьківщині. В рамках рубрики Історія з НВ публікуємо його коротку біографію.
Один із залів цього павільйону відвели під роботи Олександра Архипенка. Художник до того часу вже чотири роки був американським громадянином. Його колекцію на виставці страховики оцінили в $25 тис. Для сучасного мистецтва на той момент це була чимала сума: пристойний новий автомобіль марки Pontiac у США тоді пропонували за $1 тис. І навіть далекі від мистецтва відвідувачі прагнули до зали Архипенка, щоб зрозуміти, чому химерні скульптури з найрізноманітніших матеріалів можуть коштувати так дорого.
Доля не завжди прихильна до українського художника. На історичній батьківщині його ім’я геть забули до кінця ХХ століття, а роботи або знищували, або втрачали.
Дим вітчизни
Ось як сам художник згадував про показ: “Першим відвідувачем був поліційний наглядач… “Чому робітники й селяни мають менше платити?” Потім побачив Мислителя. “А про що він мислить і чому червоний?” Поліцейський побачив у цьому символ”.
На той момент Архипенко вже рік як був виключений з Київського художнього училища. З кількома колегами зажадав від керівництва навчального закладу сучасніших форм навчання. Аристарх Лентулов, майбутній знаменитий живописець-авангардист, який навчався разом з Архипенком, згадував про училище: “Головним викладачем школи був академік Микола Пимоненко, досить популярний український художник, але суха і жовчна людина, яка не користувалася симпатіями учнів”. Пимоненко прославився своїми реалістичними жанровими картинами на тему сільського життя. Будь-які нововведення, що стали в Європі вже буденністю, для нього були абсурдні.
Крім консерватизму викладачів, студентам нав’язувалися і патріархальні звичаї. Так, за три роки навчання Архипенко двічі подавав керівництву посвідчення, підписані протоєреєм церкви Університету Святого Володимира про те, що він “був у сповіді та причастився Св. Таємниці”.
“Перші дні нашого перебування в школі, – писав Лентулов, – спонукали до сумних роздумів про те, що ми з кращих потрапили в гірші”. Не дивно, що багато молодих художників з берегів Дніпра вирушали шукати себе на береги Сени – до французької столиці.
Так само вчинив і Архипенко: у 1908 році він вже обживався в паризькій колонії художників Вулик.
Що це? Складно сказати
У Парижі український скульптор остаточно закріпив свій особистий почерк – всередині фігури він залишав порожній простір, контури якого давали додаткове зображення.
Епохальним для того часу став Паризький салон незалежних 1911 року, в якому взяв участь і Архипенко.
Поет і арт-критик Гійом Аполлінер у своїх статтях підніс київського майстра на п’єдестал найбільш вражаючого скульптора сучасності.
Слово Аполлінера у світі мистецтва було чимось на зразок вердикту. Всі, хто посмів назвати роботи Архипенка неестетичними, в текстах Аполлінера розпиналися як дурні. “Я не здивувався б, якби він у ранньому дитинстві спорудив вівтар з ящика з‑під мила і папери з блакитними зубчиками і якщо б він помістив зверху візантійський образ святого”, – писав критик, який чітко бачив у роботах Архипенко тягу до експериментів, талант дизайнера і чистоту скульптурної форми.
Про те, що французька публіка цінує мистецтво в будь-якому його прояві, вихідці з Російської імперії відчували постійно. Приміром, у березні 1914 року газета провінційного Безансона помістила на передовиці кубістичні роботи Архипенка, про яких вже говорила Європа.
У 1920 році Венеційська бієнале оголосила набір робіт для першої післявоєнної виставки. Постало питання про наповнення російського павільйону. У самій Росії ще йшла Громадянська війна, і багато художників, які виїхали в Європу і отримали запрошення до Венеції, до кінця не розуміли, яку країну вони представлятимуть.
Організувати російську секцію на бієнале взявся Сергій Дягілєв, бездоганний авторитет у сфері балетного і арт-менеджменту. Там і були показані роботи Архипенка як представника колишньої Російської імперії.
Архипенкові відвели велику залу, де він виставив 85 скульптур та малюнків. Італійська критика, більш консервативна, ніж французька, одразу ж накинулася на експериментатора. “Роботи Олександра Архипенка з його неприємними ортопедичними комбінаціями дерева, гіпсу і металів потрібні для того, щоб вивести з омани багатьох фантазерів, для яких нове в мистецтві завжди має відчиняти ворота раю, – писав журнал Emporium. – Однак є певні обмеження у мистецтві, як і в природі, які неможливо перестрибнути. Виставка Архипенка добре це демонструє”.
Критик Арденго Соффіччі був стриманішим: “Роботи Архипенка – не мистецтво, а щось зовсім інше, для якого мають застосовуватия інші критерії. Що це? Складно сказати”.
Непрохана й парадоксальна допомога прийшла до архітектора від церкви. Католицький патріарх Венеції П’єтро Ла Фонтен заборонив віруючим відвідувати виставку Архипенка. Це різко збільшило інтерес публіки до робіт художника. Він зміг навіть заробити у Венеції грошей, що дозволило йому за два наступних роки відкрити свою школу в Берліні, а в 1923‑му – назавжди виїхати до США.
Ринок переміг
Лише одного разу, в 1929 році, архипентуру використовує нью-йоркський універмаг компанії Sachs and Co., оформивши за технологією українського художника шість вітрин. Нововведення публіка не зрозуміла, і покупців у фірми не додалося. Мине багато років, перш ніж винахід щосили стануть використовувати рекламісти: сучасні білборди, зібрані з тригранних обертових балок, – ідея Архипенка.
Художній кар’єрі скульптора часом заважав його складний характер. У 1936 році директор Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку Альфред Барр запросив Архипенка взяти участь у виставці, присвяченій кубізму. Це подія обіцяла купівлю музеєм деяких робіт майстра, а також майбутні замовлення. Однак спілкування з Барром переросло в багаторічні суперечки в зв’язку з датуванням скульптур.
Для арт-дилерів завжди дуже важливий точний рік створення твору – чим він старший, тим вища його ціна на ринку. Барра цікавили ранні роботи Архипенка, в наявності яких художник запевнив менеджера. Але незабаром виявилося, що він зможе надати лише копії, створені по пам’яті або за фотографіями. Довіра до Архипенка у Барра різко впала. Але тут скульптор несподівано написав директору музею: “Завдяки деякого роду випадковим обставинам я розраховую, що незабаром колекція кількох моїх довоєнних робіт прибуде в Лос-Анджелес зі Сходу”.
У Німеччині до того часу прийшли до влади нацисти, і все авангардне мистецтво вони вважали суцільним непорозумінням. Архипенко тоді писав: “У Росії більшовики викинули з музеїв всі мої роботи. А в Німеччині Гітлер їх просто знищує”. Тому художник сподівався безперешкодно отримати свої твори.
На початку лютого 1936‑го Архипенко надсилає Барру телеграму: “Я впевнений, що зараз мої роботи вже прибули в Нью-Йорк. Всі перші оригінали у приватних зібраннях. Ті, які я надіслав вам, також оригінальні, тому що кожна була виліплена індивідуально, а не була відтворена з відливання”. Це не влаштувало Барра. Він узяв роботи Архипенка, однак не включив їх до складу наступних пересувних виставок. Тим більше що художник перейшов на різкі тони в листах – жорсткі ринкові реалії йому були незрозумілі. В результаті у 1936‑му продалася лише одна робота Архипенка.
Суперечки з Барром продовжилися до 1944 року, поки скульптор не виніс їх на публіку. Він випустив серію листівок зі своїми роботами з анонсом майбутньої великої статті Чому я вимагаю перемістити свою роботу з Музею сучасного мистецтва. Барр і зовсім перестав спілкуватися з художником. А коли від його слова залежало рішення, хто отримає велике скульптурне замовлення для міністерства освіти в Ріо‑де-Жанейро, кандидатура Архипенка навіть не розглядалася.
Врешті до кінця життя скульптору довелося заробляти викладанням. Що, втім, дозволяло йому утримувати майстерню в Нью-Йорку і продовжувати експериментувати.
Тільки факти:
1. “Хто знає, чи думав би я так, якби українське сонце не запалило б у мені почуття туги за чимось, чого я і сам не знаю?” – сказав Олександр Архипенко в інтерв’ю в останній рік життя (1964‑й) французькому журналу ХХ століття.
2. Євгена Архипенка, старшого брата художника, двічі призначали міністром земельних справ в урядах Української Народної Республіки в 1918-1920 роках.
3. У 1927 році в СРСР вийшла стаття мистецтвознавця Бориса Терновця про рухомий живопис Архипенка. Художник серйозно планував свої виставки на зайнятій більшовиками батьківщині.
4. Коли Архипенко був дитиною, батько купив додому дві великі однакові вази для квітів. Хлопчик поставив їх поруч і між ними побачив третю уявну вазу, утворену порожнечею. Пізніше цей прийом він буде часто використовувати в скульптурі.
Post a comment