Умберто Еко: прокачай своє Середньовіччя, або Нетипова історія “темних часів”

Хто читає: Той, хто прагне осягнути неосяжне, пише 24 канал. 
Що читає: Книгу “Середньовіччя. Варвари. Християни. Мусульмани” з кількатомного проекту Умберто Еко “Історія європейської цивілізації”, видану цьогоріч “Фоліо”.
Чому читає: Тому що має пристрасть до енциклопедично виданих монографій, де по полицях розкладено все, що має бодай найменший стосунок до заявленої у заголовку теми.

Відкрийте будь-який путівник відомих закордонних авторів і знайдіть там ім’я Умберто Еко. Серед інших регалій знаменитого письменника, філософа, літературного критика ви передусім побачите визначення “медієвіст”. Це не від слова “мед”, а від поняття, котре має на увазі середні віки?

Так, Еко – знавець Середньовіччя, його професійний популяризатор і великий симпатик цієї епохи. Хоча тим, хто читав його роман “Ім’я троянди”, про це нагадувати зайве.

Саме тому ми й обрали “середньовічний” том з цілої серії книг, задуманої Умберто Еко. Але що це за книги? Це – фундаментальний труд “Історія європейської цивілізації”, котрий охоплює життя-буття людства від античності до ХХ століття. Певна річ – така колосальна робота була б не під силу одному автору – навіть тому, кого Вікіпедія називає “сучасним втіленням ідеалу Італійського Відродження – універсальною людиною”, додаючи при цьому, що “енциклопедичні знання Умберто Еко вражають”.

Знання справді вражають, і все ж над “Історією європейської цивілізації” працював цілий колектив. А вже впорядковував окремі дослідження знаний метр друкованого слова – Умберто Еко. Через два роки після смерті Еко його остання праця, де він виступив як співавтор та редактор, знайшла й нашого читача, будучи перекладеною українською мовою.

Том “Середньовіччя. Варвари. Християни. Мусульмани” зачіпає період від падіння Західної Римської імперії до епохи Ренесансу. Але це не нудний перелік дат та імен. Коли ми чуємо або читаємо слово “історія”, то на думку передусім спадає вариво з царів та імператорів, котрим нас годували у середній школі.

Але історія – це не лише війни, повстання, падіння чи розквіт імперій, не лише хрестові походи, повалення монархій, роки правління тих чи інших мужів, не лише скликання парламенту чи проголошення церковної реформи. Одним словом, історія – це не тільки політика, це дещо значно більше та всеохопніше.

Історія – це й винаходи людства, це відкриття однією частиною жителів Землі інших, раніше недосяжних для них світів; історія – це ще й мистецтво в усій його багатогранності; історія – це, зрештою, й побут людей, це їхні погляди на секс, шлюб та сім’ю; це й рослини та тварини, котрі в ті чи інші часи наводнювали різні куточки та загумінки нашої планети.

Для охоплення цієї тисячі нюансів Умберто Еко та команда його однодумців застосовує мультидисциплінарний підхід, коли кожен пише про ту царину, в якій він фахівець.

І хоча стилістично тексти, що належать різному перу, відрізняються, велика школа Умберто Еко дається взнаки. Передусім – гранично сконцентрованою увагою до деталей. За цією якістю вгадується керівна рука автора “Імені троянди”, де все було зважено й виважено до дрібниць. Що й казати, Умберто Еко – це не Філіпа Грегорі, британська романистка й “мати” відомої (завдяки непоодинокій екранізації) “Ще однієї з роду Болейн”. Це у Грегорі королі й королеви розмовляють мало чи не сленгом, та й загалом поводяться так, ніби живуть у наш “просунутий” час.

Втім, повернемося до Середньовіччя. Чим іще є монографія Умберто Еко? Передусім, руйнацією деяких міфів. Не всі, але частина наших уривчастих, почерпнутих у масовій літературі уявлень про добу лицарів, хрестоносців та менестрелів, є не просто поверховими, але ще й помилковими. “Середні” віки не були темними часами.

Якщо цим терміном позначаються століття фізичного й культурного занепаду, сповнені нескінченних жахів, фанатизму й нетерпимості, голоду і масових різанин, то такий погляд може бути лише частково справедливим при оцінці періоду між падінням Римської імперії й початком нового тисячоліття,
– пише Умберто Еко.

І він таки має рацію. По часті “голоду і масових різанин”, а також “нескінченних жахів і фанатизму”, комуністично-нацистське ХХ століття дасть фору будь-яким “темним вікам”. Ще невідомо, де було більше фізичного та культурного занепаду – у сталінську добу СРСР чи за королювання умовно взятих Меровінгів.

Продовжуючи підкреслювати значення середніх віків, Умберто Еко пише про них як про часи, які допоможуть нам знайти витоки мов, якими ми сьогодні розмовляємо, а також дадуть можливість визначити, що римсько-варварська, або римсько-германська цивілізація, з одного боку, й візантійська цивілізація – з іншого, спричинили глибинні зміни у структурі права. Саме в ці часи з’являються постаті, котрим притаманний величезний інтелектуальний потенціал.

Втім, стримані панегірики Середньовіччю займають лише невеликий обсяг майже 700-сторінкового тому. Вони існують в ньому в якості пояснення і короткого вступу, написаного рукою Умберто Еко. Далі йде фактаж, сотні сторінок добре виписаного фактажу, котрий не втомлює і не заколисує, а тримає в розумовому тонусі й подекуди захоплює так, як жоден інший нон-фікшн.

Для ілюстрації останнього твердження наведемо ще кілька рядків з книги, які оповідають про котів. Саме так – ці тварини в “інтер’єрі” Середньовіччя сприймалися зовсім не так, як у наші часи тотального фейсбучно-інстраграмного замилування “котиками”.

Коти мали особливе значення й асоціювалися з бідністю, оскільки майже кожен, хоч яким би бідним він був, міг дозволити собі мати кота. Кіт, починаючи з раннього Середньовіччя, вважався також джерелом казкових багатств, й історія про “Кота в чоботях” має своє далеке коріння в аналогічних оповіданнях тих часів.

Звідти походить двоїста, позитивно-негативна конотація, яка часто визначала образи окремих тварин: в даному випадку, за винятком кота як символу бідності, образ кота, який приносить удачу, поєднувався з ідеєю кота диявольського (через його лихі й іскристі очі та шерсть, яка електризується). Крім того, коти, наряду з собаками й мишами, слугували їжею для бідних як крайній продукт харчування у часи голоду”, – говориться в “Історії європейської цивілізації”.

Іншими словами, ще один образ поп-культури – котоїд Альф з планети Мелмак – гіпотетично може мати коріння голодні роки Середньовіччя, коли доведені до відчаю небораки вживали у їжу теперішніх пухнастих улюбленців.

В кожному разі ми не станемо їсти котів, коли для наших мізків приготовлена значно краща пожива – прекрасне чтиво, котре можна ковтнути одним ковтком, вбивши на “прицільне” читання кілька днів поспіль, або ж розтягнути на цілий місяць чи навіть місяці, помалу смакуючи задоволення.