Страждаємо зі смислом: психотерапія від Франкла

Хто читає? Всі, хто відчуває біль та незадоволення своїм теперішнім життям.
Що читає? Книгу “Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі” авторства психіатра Віктора Франкла, видану “Клубом сімейного дозвілля” в Харкові у 2018 році.
Чому читає? Тому що один із засновників знаної за кордоном “Третьої віденської школи психотерапії”, котрий пройшов Освенцим, не раз був на межі життя та смерті, зі знанням діла, але без зверхності та зарозумілості, навчає тому, як за жодних умов не занепадати духом, шукаючи свою місію на цій землі.

Про Віктора Франкла український читач знає в рази менше, аніж про Зігмунда Фрейда. Воно й зрозуміло. Фрейд акцентував на сексуальних фрустраціях (неможливості задоволення потреб), а Франкл – на фрустраціях, пов’язаних з пошуками смислу життя. Секс – товар більш ходовий і більш попсовий. Він краще надається до довколонаукових мудрувань, жартів, анекдотів, приказок в стилі “обмовка по Фрейду” або “інколи банан – це просто банан”, пише 24 канал. 

Ті ж з нас, хто не чув навіть про банани, майже напевно є апологетами “позитивного мислення” – доволі страшної, між іншим, штуки, коли людину оголошують відповідальною за всі її неуспіхи (бо неправильно діяла, думала чи мріяла, “не простила” чи “не відпустила”), повністю виносячи за дужки соціум, ментальні, родинні, економічні чи навіть політичні обставини або й інші складові буття, вплинути на які людина об’єктивно безсила.

Суспільству, де агресивний оптимізм та позитивізм стає майже новою релігією, доволі складно буде пояснити засади віднайденої Франклом “логотерапії” (від грецького “логос” – смисл), котра будується на тому, що жити – означає страждати, а вижити – знайти у стражданнях сенс.

Хоча насправді для того, щоб віднайти сенс буття, страждати зовсім не обов’язково. Але так вже влаштовано цей світ, що людина, приходячи у нього, неуникненно страждає, хай би як наполегливо вона не переконувала себе у зворотному. Та й у болі та муках, які ми терпимо за життя, можна (і навіть необхідно!) знайти певне значення.

Франкл пише, що якось терапевт похилого віку консультувався з ним на предмет своєї тяжкої депресії. Він не міг змиритися із втратою дружини, яка померла два роки тому і яку він любив понад усе. Як він мав допомогти йому? Що повинен був сказати? Автор утримався від слів потішання, лишн запитав: що сталося б, якби ви померли першим, а ваша дружина вас пережила?”

– О, для неї це було б жахливо, вона б так страждала!

На що я відповів:

Бачите, лікарю, таке страждання її оминуло, і саме ви позбавили її цього болю – звісно ж, ціною того, що мусили пережити її і оплакувати.

Він не сказав ані слова, але потиснув мою руку і спокійно вийшов з кабінету. Певним чином страждання перестає бути стражданням у той момент, коли набуває сенсу, такого як сенс пожертви.

Здається, Франкл у випадку зі своїм колегою знайшов геніальне розв’язання складної задачі. Досвід того, як пізнавати сенс страждання, він здобув не в затишному кабінеті психотерапевта, а у концтаборі Освенцим, куди єврей Віктор Франкл потрапив у 1942-му.

Перед війною у нього був шанс отримати американську візу та покинути рідну Австрію, проте Франкл віддав перевагу тому, аби пройти всі випробування разом із сім’єю. Власне, “разом” – не зовсім коректне твердження: Франклів тримали у різних концтаборах і лише після звільнення Віктор дізнався про те, що його дружина, батьки та брат загинули.

Він же вижив і отримав можливість відточувати теорію, розробляти яку почав іще перед війною. Йдеться про згадувану вище логотерапію – науку, що вчить, як стати вартим своїх страждань і розвинути в собі “здатність піднятися над накресленою наперед долею”.

Навіть у найбільш тяжких та нестерпних умовах людині залишається “остання свобода” – здатність обирати “власний підхід до існуючих обставин”. Й багато з тих, кого Франкл знав особисто, прийняв цей виклик і з гідністю пройшов свій шлях до кінця.

Із часів Освенцима ми знаємо, на що здатна людина. Із часів Хіросіми ми знаємо, що поставлене на карту,
– пише він.

Віктор Франкл мінімально зупиняється на своєму табірному досвіді. Він не намагається вразити чутливі натури описом фашистських звірств. Але при цьому так майстерно вплітає у майже беземоційний нарис про Освенцим висновки, яких дійшов там, що ця проста – без надриву та ламентацій – розповідь тримає у полоні від першої до останньої літери.

А після того, як перегорнуто останню сторінку, з’являється навіть не цілком вдячне відчуття, що все сказане лікарем є настільки очевидним, настільки природним, що навіть дивно, як ти сам не додумався до викладеного ним під час власних життєвих поневірянь та духовних пошуків.

Людина, що потрапляє в складні умови, потребує передусім фундаментальної зміни у ставленні до життя.

Важливо не те, чого ми очікуємо від життя, а те, що життя очікує від нас,
– вчить Франкл.

“Коли людина виявляє, що їй призначено страждати, вона має прийняти ці страждання як своє завдання, єдине та неповторне. Вона повинна усвідомити, що навіть у стражданні вона унікальна і єдина у Всесвіті. Ніхто не може звільнити її від страждань або взяти їх на себе. Сама людина обирає, як нести свій тягар”, – зазначає він далі.

Багато сучасних шкіл (на кшталт того ж позитивного мислення, котре де-факто є окремою психотерапевтичною практикою) пояснюють наявність в житті людини страждань її незрілістю, бажанням маніпулювати оточуючими, бути в центрі уваги або навіть відвертим мазохізмом – тобто тим, що людині свідомо подобається страждати.

Франкл же виходить з того, що страждання до нас приходить ззовні, а не породжується (чи то пак імітується) хитрістю чи інфантилізмом. Єдине, що дійсно залежить від людини, котра мучиться тією чи іншою бідою, це те, у що конкретно вона конвертує своє страждання.

Стурбованість людини, навіть відчай, що викликані нікчемністю життя, – це духовне страждання, але в жодному разі не душевна хвороба,
– пише Франкл.

Екзистенційний вакуум, продовжує він, можна подолати, знайшовши глибинний сенс у своїх випробуваннях, у своїй творчості або ж у коханні, котре Франкл називає “єдиним шляхом для того, щоб зрозуміти іншу людську істоту в найглибшій суті її особистості”. Людина має шукати себе у цій тріаді, якщо хоче знайти опертя для не завжди радісної повсякденності.

Оптимізмом не можна керувати або замовити його. Європейці вважають важливою ознакою американської культури наказ “бути щасливим”. Але щастя не можна ставити за мету; воно має надходити слідом за чимось. Для щастя потрібна причина. Коли вона знайдена, людина стає щасливою автоматично. Як бачимо, людське буття – не в гонитві за щастям, але радше в пошуку причин для нього, у тому числі – у реалізації потенційного сенсу, притаманного кожній наявній ситуації.
– резюмує Віктор Франкл.

Тож шукаймо сенс в собі і довкола себе й матимемо надію на те, що й в найчорнішому плетиві життя зблисне золота нитка розради.