Село і рушниця. Письменник Майк Йогансен показав, у чому різниця між українцями та росіянами 

27 жовтня 1937 року кати більшовицького НКВС розстріляли письменника Майка Йогансена. Він заснував ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – одну з найсильніших літературних організацій в історії України. Йогансен писав художні репортажі та поезію, сценарії до фільмів та критичні есеї. На жаль, на нього чекала така ж доля, як і на 30 тисяч інших українських авторів, учених, поетів, художників, журналістів, критиків, режисерів, які увійшли в історію під назвою Розстріляне відродження. 

Сьогодні нам згадалася книга Майкла Йогансена «Оповідання про Майкла Паркера». Цей цикл новел та повістей сповнений незвичайними подіями та динамічним розгортанням авантюрних сюжетів, та два окремих оповідання «Списана спина» й «Життя Гая Сергійовича Шайби», які, подаючи оригінальні зразки поетичних висловлювань та текстових вкраплень, замикаються в ідейному колі сюжетних колізій «героїчних буднів» простих людей. 

У одному оповідання є цікавий уривок, де Йогансен вустами свого героя міркує, чим українець відрізняється від росіянина. 

Можливо саме за цей текст Майк і впав у немилість радянській владі. Тож пропонуємо вам прочитати уривок й оцінити творчість Йогансена, яка сьогодні хоч і відома в Україні — у школі вивчаємо, на полицях книгарень можна знайти, проте на нашу скромну думку, заслуговує на більший інтерес. Адже Йогансен писав смачно, інтелектуально і по-європейськи. І це живучи СРСР — цензурованій країні із залізною завісою. Тож гарного читання і пишуть в коментарях, як вам текст Йогансена і чи хотіли би почитати щось ще.

Наприкінці тексту буде подано розшифрування українських слів та понять, які могли бути незрозумілі іноземному читачеві. З цих розшифрувань переконуємось — у Йогансена було доволі добре почуття гумору. 


Трохи інакше буває на Україні. По-перше, дорогий друже, Україна це не Росія. Отже, й ленінградський порт — це не українське місто, хоч українці й претендують на нього, бо він, мовляв, побудований на їхніх кістках — претенсія без­підставна, бо Ленінград, відома річ, стоїть просто на торфяному болоті. Але найбільша різниця між українцями та росі­янами таїться не в способі варити борщ, смажити ковбасу чи пити горілку. Найкардинальніша різниця між Росією та Ук­раїною криється знову в тім-таки ж полюванні. Українець ку­пує рушницю з таких серйозних міркувань:

По-перше він, у протилежність пацифістськи настроєному російському селянинові, страшенний аматор до всякої зброї. Навіть ідучи через вулицю до кума[1], він озброюється ціпком[2], смушковою шапкою і грішми на колективну заку­півлю горілки. Тим більше він хоче, щоб у його хаті[3] по­всякчас стояла в кутку рушниця, задовольняючи його ли­царські емоції. По-друге, він хоче мати зброю, щоб обороня­тись від основного методу вирішати спірні питання — від підпалу. Підпал — це, так би мовити, селянська дуель. Замість багато балакати, замість цитувати наукові авторитети, замість відкладати диспут на другий день, диспутант уночі просто підпалює хліб, хату й клуню свого опонента, спра­ведливо сподіваючись, що, вигнавши його, голого й голод­ного, з сім’єю на вулицю, він тим самим наочно доведе спра­ведливість своїх тезисів. Тоді й собі опонент добирає слуш­ної хвилини, щоб тим самим способом переконати диспутан­та в правильності своєї теорії.

Таким чином, восени українське село часто являє веселу, жваву картину. Скрізь палають хати, клуні, стоги, худоба реве, діти плачуть, жінки, мов божевільні, дивляться, як гине їхнє добро, як горить єдиний захист від холоду й голоду зимою… Отже, щоб хоч як-небудь оберегти себе від цих методів крити­ки, селянин купує рушницю. А що куркулям на Україні заборо­нено бути мисливцями, то саме бідний селянин має деяку змогу обороняти своє злиденне майно від куркульської ненависти.

Третє міркування, яке спонукає селянина на купівлю руш­ниці, це той факт, що заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста (якого зайця позаторік цілком надійні свідки бачили в ріллі, як їхати на станцію), що цей заєць має взимку з’яви­тись саме на його капусту. Отже, перспектива мисливських радощів, доброго шматка м’яса, сірої шкурки, сімейного свя­та, оздобленого інтелектуальною розвагою, запечатаною в склянім посуді, перехиляють важницю, і селянин купує блис­кучу берданку, пересвердлену з казенної гвинтівки епохи ту­рецьких воєн. Цей факт, сам по собі, вимагав друзького свя­та, на якому гості, розпалені надхненною розмовою, купою йдуть дивитися рушницю. На виробничій нараді під голову­ванням найпершого технічного авторитету села, коваля[4] Мусія, обговорюється хиби й переваги новопридбаного інструменту. Після гарячих дебатів, пересипаних рясно тех­нічною термінологією, нарада вирішає прикоротити дуло рушниці точно, рівно й нестеменно на довжину ковалевого Мусієвого щиколотка, який щиколоток під час наради був разів із десять обслідуваний і зрівняний зі щиколотками пальців інших членів наради. Другого дня дуло прикорочу­ють і рушницю становлять у куток, де вона, поливана бор­щем[5] і поприскана окропом, тихо береться ржавіти. Тільки пацани час від часу, коли нікого немає в хаті, клацають за­твором, аж доки болтик, що з’єднує бойову личинку із затво­ром, не вистрибне долі і наймолодший пацан не ковтне цей болтик у своїх нескінченних мандрівках, шукаючи поживи в безплідних просторах хати.

Коли настане зима, заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста вибере собі в капустянім королівстві якийсь один район, де качани соковитіші, а собаки соннивіші. Той щас­ливець, на кого паде зайців вибір, негайно починає готува­тися до полювання.

Передусім, він дістає порох, завинутий в обмуслену ган­чірку. Можливо, що цей порох зберігався як дискусійний ар­гумент ще з часів підпальних диспутів — тоді хобоття ганчі­рки, як ґніт, підпалювалось сірником і ввесь жмут укидалося під скирту, проходячи повз опонентову хату. Але думаймо, що заєць на цю зиму обрав город чесного середняка чи неза­можника і що порох, отже, зберігався в ганчірці тільки через те, що іншого герметичного посуду не знайшлося в мислив­цеві м майні.

З-посеред куплених при берданці чотирьох мідних гільз мисливець вибирає одну, що йому показується найбільш зайцевбивча своїм виглядом. Тримаючи щасливу обранку межи колін, він заганяє в неї «підстона» обухом сокири. Два-три пістони вибухають, пшикають і з великими труднощами ви­биваються назад семидюймовим гвіздком. Четвертий, скаже­мо, пістон сідає добре, гільза перекидається вниз головою й до половини насипається порохом. Більше пороху — дужче вдарить, міркує мисливець і, одірвавши шматок тієї ж таки ганчірки, тим же таки обухом заганяє її в гільзу намість клейтуха. Згори він, скільки є місця, досипає шротом розмаїтих нумерів і, не шкодуючи нічого задля високої ідеї полювання, вкладає туди ж ще ґудзика[6] від штанів[7], которий ґудзик, без сумніву, найтяжчого зайцеві завдасть удару. Нарешті, на шріт і на ґудзик заганяється корок з пивної пляшки, тієї са­мої, що допомагала одсвяткувати день народження рушниці. Цей корок усе сімейство довго шукає по закапелках, бо ж він, як і всякий утиль, становить цілком серйозний і конкрет­ний пункт господарського інвентаря і ніяким способом не може просто «пропасти», бо це не палац американського мільярдера, де такі речі викидають, а українська селянська хата. Висловлюються здогади, що отець сімейства сам ужив цей корок на поплавці, але, кінець кінцем, він знаходиться в кишені самого отця сімейства, поруч із двома сірниками, при­трушеними тютюновою потертю…

Захопившися деталями стрілецької справи, Паркер не по­мітив, що Марка Кедлі не було на лаві проти нього. Грізне передчуття біди опанувало його. Крізь вікно лунко одгукали два дзвінки — з перону долітав приглушений гамір — щось коїлося на станції. Паркер рвонув угору раму — оточений стурбованою, кричущою юрбою, по перону котився якийсь невиразний жмут з людських тіл. Над жмутом манячила спітніла, скуйовджена голова Марка Кедлі. У руках він ніс череватого чоловічка, обвішаного ягдташами, патронташа­ми, сітками, свистками. З-поза спини йому витикалися два блискучі дула мисливської рушниці. Дерево коло залізничої буди зрушило й тихо попливло. У жмуті знявся ураган — люди посипались як горох по перону — Марк Кедлі зник і за секунду вже сидів на лаві і стуляв клапани величезної дірки на коліні.

— Я хотів показати тобі мисливця на французький манір, — сказав Марк Кедлі, — щоб ти не дуже захоплювався ліри­кою справжнього героїчного полювання в цій країні. Але він дуже бився ногами і розірвав мені штани.

— Бухгальтери, — сказав Паркер, — зави кооперативних крамниць і зубні лікарі теж мають право полювати в цій країні. У міру сил своїх вони намагаються скидатись на євро­пейських «мисливців». Але з-посеред сотень тисяч проле­тарських і селянських мисливців вони невеликий становлять відсоток і невелику роблять шкоду дичині.

Що ж до мого мисливця, то він зайця вб’є, хоча й не відра­зу. Для цього йому треба три ночі.

Під ніч першу він одягає кожуха, шапку й чоботи. Кожу­ха він обгортає рядном[8], щоб не так було видно проти снігу, на шапку навине рушник[9] з тих самих міркувань, а чоботи обгорне ганчір’ям, щоб не холодно було сидіти і щоб ходити нечутно. Він викопує яму в снігу в трьох ступнях від заячого місця і ще перед захід сонця сідає в тій ямі. Коли сонце вже зайшло, з далеких лісів з’являється заєць. Він не дуже поспі­шає — зводячись на лапки, він удихає аромат морозного по­вітря й, до речі, перевіряє, чи не пахне теє повітря україн­ським селянином. Пострибуючи, манівцями, не кваплячись, він добивається до капусти і перед вечерею ще раз аналізує розмаїті запахи, що на крилах вітрових долинають до його делікатного носа. У цю мить мисливець надушує на спуск.

Він вицілив з математичною точністю — він не французь­кий фабрикант, щоб розкидатись набоями, і ні в нього, ні в його батьків немає порохових заводів. Але цієї ночі не на­роджується вистріл — заіржавілий затвор не працює; коли ж мисливець (збагативши одноманітність зимової снігової ночі кількома яскравими новотворами) рукою подає затво­ра вперед і назад, заєць, не гаючись, зникає з поля його зору.

[1] «Кум» — український кузен

[2] «Ціпок» — мужицький стек.

[3] «Хата» — селянська вілла на Україні.

[4] «Коваль» — селянський інженер-металюрг

[5] «Борщ» — українське консоме з капустою.

 

[6] «Ґудзик» — оздоба селянського костюму.

[7] «Штани» — селянське галіфе.

 

[8] «Рядно» — універсальний плед, шо служить за простиню, скатертину, килим і демісезонне пальто.

[9] «Рушник» — подовгий шмат матерії, вишиваний старовинним орна­ментом. Править за гобелен.

 

Уривок з оповідання взяно на сайті Чтиво

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *