Punch Петра Панча: як письменник воював за УНР та вижив у роки сталінських репресій

Неймовірна історія про те як письменник Петро Панч зустрів революцію царським офіцером, закінчив командиром червоних військ, а між тим – устиг повоювати за армію гетьмана Скоропадського та директорії УНР

Punch Петра Панча

У жаргоні реп-музикантів є термін Punch. Дослівно це означає удар кулаком. Але оскільки під час реп-батлів застосовувати фізичну силу до своїх опонентів забороняється, то майстри рими та ламаних ритмів б’ють суперників словами. Вони вигадують різну маячню про інших реперів, говорять щось про їхніх матусь, принижують і апогеєм цього словесного цькування є Punch – ключове словосполучення, найсильніша частина тексту.

Коли Петро Панч писав автобіографію, він просто вдарив усю українську революцію одним панчлайном:

Присягав перед гарматами п’ять разів на різних мовах, а коли в січні 1920 року згадав про це, стало стидно і я «почервонів».

Такий метафоричний та образний коментар уособлює всю епічність революції. Вона розділила українців на табори. Брати з однієї родини могли битися у різних арміях: махновській, петлюрівській, червоній, гетьманській.

Петро Панч побував усюди. І після цього він ще й вижив у часи великого терору. Як йому це вдалося – поміркуємо далі, а перед тим кілька історій про Петра Панча. Дореволюційних.

Страховий агент, офіс-менеджер, казанова

Молодість Петра Панча – найпрекрасніший час. З юних років він працює й сам заробляє на життя, фліртує з дівчатами, у пекло війни не потрапляє. Просто рай.

У рідному місті Валки він працює дрібним, так би мовити, менеджером Народного дому: переписує документи, складає їх, доставляє.

Далі кар’єрний ліфт здіймається догори і Петро влаштовується асистентом у страхове агентство. А потім плює на то все та переїздить у мегаполіс – Харків. Там на нього чекає робота писарчука в інституті шляхетних панянок. Бути офіс-менеджером у такому закладі для хлопця – просто казка. Поруч панянки, ще й шляхетні. Але ласки та інтим потрібні всім, хоч шляхетний ти, хоч ні.

З часом йому набридла ця нудна повсякденність: папери, дівчата, папери, дівчата.

Петро знову зривається з місця та їде у Полтаву. Вчитися.

Геодезія, одруження, війна

Прийшов час здобувати освіту і Полтавське землемірне училище стало його Гарвардом. Хоча не на те сподівався майбутній письменник. Він хотів вступити до гімназії та не зміг. Тож пішов на землеміра або сучасною мовою – геодезиста.

Хоч і не найпрестижніша освіта навіть на той час та все ж у пригоді вона йому стала. Він отримав право вступити до військового училища, а не йти на фронт у ролі гарматного м’яса.

Доля завела його до Одеського артилерійського училища. Під час навчання він не тільки артилерію вивчав, а знову почав до дівчат бігати. І добігався. Через рік одружився з прекрасною Тетяною Собеською.

А наступного дня після весілля – його забрали на війну.

Ось тут то все і почалося. Життя Петра Панча більше не було таким безтурботним і теплим.

Хоча ні, ще трохи було. Він потрапив у лави резервістів. Служба закинула його до підрозділу важкої артилерії особливого призначення. Цей підрозділ дислокувався у Царському селі. До ліній фронту було ой як далеко, тож сирість окопів, смерть, газ та обстріли оминули Петра Панча.

Однак його не оминула революція. Він сидів у їдальні та їв гречку, як туди заскочив солдат і розповів про події в Петрограді.

Цар відрікся від престолу, до влади прийшов Тимчасовий уряд, який і відправив Панча на перше бойове завдання. Наш герой потрапляє на Тернопільщину. Там нічого доброго не вийшло, наступ російської армії провалився, підрозділ, де служив Панч відступив у Конотоп.

А вже там Петро зірвав із себе погони, послав армію під три чорти та й поїхав додому.

Українські визвольні змагання

У рідних Валках роботи не було, тож Панч поїхав до Харкова. А там його знову забрали на війну. Цього разу війська гетьмана Скоропадського. Та воювати у лавах колишнього російського офіцера Панч не хотів, тож любо пристав до Петра Болбочана, ставши бійцем Запорізького корпусу.

Він бився проти поляків, денікінців та більшовиків.

Потім пішов за Волинською революційною радою та отаманом Омеляном Волохом. Разом із Червоною Гайдамацькою бригадою отамана Волоха влився до складу Червоної армії та закінчив війну вже командиром 180-го легкого гарматного дивізіону 60-ї стрілецької дивізії РСЧА.

Історик Ярослав Тинченко так розповідає про Петра Панча:

В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) – Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами – Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР – Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич. Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.

 

Радянська влада, репресії та диво Петра Панча

Вже потім після війни та революції, Петро Панч поринув у літературне життя, почав випускати книги, вступати до літературних організацій. Він став професійним письменником і як годиться, отримав квартиру в тодішній столиці УРСР – Харкові. У будинку «Слово».

Він дивом вижив під час сталінських репресій 30-х років.

Про те, як йому вдалося вціліти, журналістам видання «Артефакт» розповідає Ярина Цимбал, українська літературознавиця і редакторка, дослідниця літератури 1920-х років, українського авангарду:

По нього просто не прийшли. Репресії мали дуже випадковий характер, коли говорити про конкретні випадки й долі, а не про глобальний намір винищити українську культурну еліту. Арештували Василя Мисика замість Василя Минка і не стали виправляти помилку. Прийшли по Полторацького, а його вдома немає, і не дочекалися. Він ще місяць нікуди не ходив, чекав арешту, але вдруге по нього вже не прийшли.

Панч собі мирно жив, працював, напевно, боявся, бо кому тоді було не страшно. Доказів його співпраці з органами, завдяки якій він міг би вижити, немає. Тичина, Яновський, Бажан, Сосюра – їх усіх могли арештувати, їх усіх не раз згадували на допитах, але вони вижили, їх оминула ця хвиля. Панч воював спершу в царській армії, потім у війську УНР, ще й офіцер! Однак у багатьох тоді були «заплямовані» біографії. І насправді для арешту не треба було причин чи підстав: у маховика репресій логіки не існувало, він просто чавив людей. От він чомусь не зачепив Панча.

Сусід Петра Панча Володимир Куліш так описує нашого героя:

Наш сусід Петро Панч був, я сказав би, досить замкнутий. Він робив враження рівною поставою, вірлиним профілем і позою великого письменника. Особливим літературним талантом не блистів, але писав і друкувався та займав редакторські становища. Як говорили в «Слові», Панч умів себе продати і створювати навколо себе атмосферу незвичайно здібного і талановитого письменника. Якось раз, пригадую, він сказав: – Ех, коли б я так писав наполовину, як твій старий одною ногою, от тоді б я був письменником!

У 1938 році він переїхав до Києва та поселився в іншому будинку для письменників – Роліт.

Там і помер у 1978 році.

Життя Петра Панча, по-суті, мало чотири етапи: бурхлива юність, війна та революція, сталінські репресії та літературна кар’єра до самої старості й смерті.

Автор: Роман Коржик

Редакторка: Іванка Урда

Графіка: Артефакт 

 

Facebook Comments

One comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

More Readings