Пірнання в ополонку на Водохреща: українська чи російська традиція?

Щороку більшість українців відзначають християнське свято – Водохреща. І щороку – багато українців цього дня йдуть до крижаної води. Цьогоріч по ЗМІ пішов розголос, що, мовляв, пірнання в ополонку не має нічого спільного з українськими традиціями. 

З’ясовуємо всі підводні камені цієї теми у нашому короткому тексті.


Мінливість традицій


Усі традиції не є вічними, вони з часом змінюються. Це підтвердить будь-який професійний історик чи культуролог. Приклад: нині дискутують про доцільність ролі єврея у традиційному різдвяному вертепі через зневажливі висловлювання та карикатурність образу цього персонажа. Річ у тім, що фігура єврея не завжди була в нашій святковій культурі, а з’явилася вже опісля інтеграції українських земель до складу Речі Посполитої. Так само – і в традиціях європейської культури. У першому вертепі, який робив Святий Франциск 1232 року були тільки маленький Ісус, віслюк, Йосип та Марія. Інших персонажів там не було.

А тепер – до Водохреща. На початку ХІХ століття колишній козак Микита Корж розповідав, як на Січі відзначали цей день:

 

«З самого ранку всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю…Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з Євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться».

 

 

Ці спогади козака Коржа використає у своїй книзі класик української історіографії Дмитро Яворницький. 

Яворницький писав про традиції Водохреща

 

Отже, якщо вірити працям Яворницького, то козаки не практикували пірнання в ополонку.

 

Але ж козаки – далеко не перші жителі українських земель. Як відзначали Водохреща, приміром, в середні віки, коли християнство з’явилося на наших землях? Історичне джерело – Літопис руський каже нам, що перша згадка про Водохреща датується 1148 роком.

Цитуємо:

 

У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день.

 

Український релігієзнавець та митрополит Іларіон Огієнко, який досліджував історію культури в першій половині XX століття, писав, що все ж таки в часи Русі жителі українських земель купалися у воді на Водохреща, однак наголошував, що ця традиція має язичницьке коріння. 

Іван Огієнко також писав про тадиції Водохреща

Іван Огієнко також писав про тадиції Водохреща

Цитуємо його:

 

«Вода мала магічну силу особливо під час загальних Свят, коли вона надто очищальна, плодюча й цілюща. Обряди купання, обливання, збирання роси й т. ін. дуже старі й різноманітні.Християнство спочатку сильно боролося з цим шануванням води, але не змогло його перемогти, і в кінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками й т. ін., і власне тут часто появляються чудотворні Ікони. Хресні ходи до таких капличок особливо популярні в нас в Україні. На Святах сонця шанувалася й вода, і це перейшло й до Християнства. На Святі народження сонця (пізніше Різдво) вода мала цілющу силу, і охочі в ній купалися, що робиться на Водохреща (на Йордані) й тепер. Богоявленська вода взагалі дуже цілюща, — нею окроплюють усі домові будинки й всю домову худобу, бо ця вода береже від злих сил. Цю воду зберігають звичайно круглий рік, аж до нової».


Регіональні традиції Водохреща


Етнограф Степан Килимник також пише про традиції купання, але наголошує, що вони практикувалися не по всій Україні, а в окремих регіонах, хоча самі регіони не називає:

 

«Після відправи освячується вода опусканням хреста та вогнем — горящими свічками. Після цього вода вважалася освяченою й кожний поспішав чимдуж набрати скорше, а навіть першим, чи в складі перших. Це тому, що збереглося повір’я, що хто скорше набере, то та вода має міцніші цілющі й чарівні властивості. Кожний по освяченні води п’є її „на здоров’є й видалення лихих сил“. В окремих місцевостях також окремі особи купаються, опустившись у воду, швидко одягаються, щоб не застудитися… Є звичаї пускати в річку дерев’яного хреста, а молоді хлопці намагаються скорше його зловити на воді».

 

 

З цього всього можемо зробити найбільш вірогідний висновок: традиція пірнання в ополонку дійсно могла мати язичницьке коріння, практикувалася у християнській традиції, але, мабуть, дійсно – в окремих регіонах.


Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!

 

А якщо повернутися до тези, що традиції є мінливими та непостійними, то стає цілком зрозуміло, чому козаки в ополонках скоріш не купалися.

 

Інакша думку має Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту Афонської спадщини. Він пише:

 

«Про такий ритуал ми не знайдемо в серйозних наукових дослідженнях українських релігійних традицій. Це є швидше постсовковським спотворенням наших багатовікових національно-релігійних традицій. Ця мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо у 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали цей стереотип під виглядом „багатовікової народної традиції“. В результаті „моржівство“ стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, який більше схожий на язичництво, аніж на християнство».

 

Цікава думка, але науковець трохи помиляється з приводу того, що пірнання в ополонку є постсовковою традицією.

У журналі «Локальна історія», який на сьогодні є одним з головних історичних ЗМІ України, знаходимо фотографію, на якій зображено, як 1910 року кияни відзначали Водохреща. Як видно зі світлини, люди пірнають в холодну воду. Так, не в ополонку, але судячи з фото, сильного морозу тоді в Києві не було, тому й не було потреби рубати ополонку.

Однак, у 19 столітті все ж не існувало масової однакової традиції купання в ополонках на всіх українських землях. Наприклад, етнограф Олександр Потебня у своїй праці “О мифическом значении некоторых обрядов и поверий” 1856 року пише, що в окремих селах українці купали хворих дітей в ополонці, щоби ті здоровішими були.

Етнограф Павло Чубинський, який 1870 року досліджував традиції Водохреща у селах біля Канева, пише, що в ополонці купається молодь, а ще є традиція стріляти з рушниць в небо, сповіщаючи про свято. Ця традиція, скоріш передалася від козаків, про що писав уже згаданий Яворницький.

На Поділлі – під час Водохреща купалися хворі на коросту, а на Воронежчині – після освячення води, в ополонці вмивалися молоді дівчата.

Тому кожен край мав свої традиції – десь купалися, десь пірнали тільки хворі, десь просто вмивалися.


А що ж там на Росії?


Сергій Булгаков, церковний письменник часів Російської імперії, у праці «Настільна книга для священно-церковно-служителів» за 1913 рік пише:

 

У деяких місцях існує звичай у цей день купатися в річках (купаються особливо ті, які на Святках переряджалися, ворожили та ін., забобонно приписуючи цьому купанню очищувальну силу від цих гріхів). Такий звичай не можна виправдати бажанням наслідувати приклад занурення у воді Спасителя, а також приклад палестинських прочан, що купаються в річці Йордані у будь-який час. На сході для прочан це безпечно, бо там немає такого холоду та таких морозів, як у нас.

На користь такого звичаю не може говорити і вірування в цілющу і очищувальну силу води, освяченої Церквою в самий день хрещення Спасителя, тому що купатися взимку означає вимагати від Бога чуда або ж абсолютно нехтувати своїм життям і здоров’ям

 

Як бачимо – на Росії було зовсім інакше ставлення до купання в ополонці. З іншого боку – росіяни мали традицію ходити в баню, ходили туди взимку, тож цілком могли мати за звичку купатися в холодній воді, паралельно парячись у бані.

Йдемо до інших джерел. Так, у збірнику документів з історії міста Петрозаводськ, у розділі за 1870 рік зустрічається таке повідомлення про Водохреща:

 

«У свято Водохреща… був сильний мороз. … Багато мисливців після водосвяття купалися в йордані … Щороку повторюються хрещенські купання, незважаючи на якийсь мороз, і звичай цей розповсюджений у губернії. Наш народ так звик до цих своєрідних традицій, що йому зимове купання задарма. На всю зиму воно щотижня повторюється».

Водохрещенські купання стали темою для дискусій в Російській РСР після того, як 19 лютого 1949 року в газеті «Правда» було опубліковано текст «Саратовська купель» за авторством Івана Рябова. У статті автор називає масові купання як «порнографічне дійство», пише, що деякі купалися без одягу, називає цю подію не інакше як «глумлення над людьми», каже, що це «обряд, продиктований ідіотизмом старого життя».

 

 

Які з цього можна зробити висновки? Поки що у ЗМІ немає чіткої інформації з приводу того, що пірнання в ополонку – це виключно російська традиція, бо українські етнографи мали факти про те, що українці в окремих регіонах мали різні традиції купання на Водохреща.

 

Та все ж – на Росії обряд пірнання був більш поширений й не мав такого різноманіття, як в різних регіонах України.

 

А це доводить, що українська та російська – це різні культури.

Роман Коржик

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.