Про колективну відповідальність. Сергій Жадан написав есей для німецького видання Шпігель

Одіссея про війну. Сергій Жадан та епос роману “Інтернат”

Ми отримали свій головний роман про війну. І він повністю Жаданівський. Книга «Інтернат» мала небачену кількість точок творення: стала головним романом про війну, отримала премію найкраща книга 2017 року у номінації «Сучасна українська проза». Її презентація зібрала вщент заповнений зал Львівської опери. А ще це книга про схід, лузерів, невдах, жаль, біль, пітьму та жагу до життя та про епос пересічного українського Одіссея, який не хоче відправлятися в дорогу, однак війна вимагає цього. 

Але про все по-порядку. Історик Ярослав Грицак говорив, що тема Голодомору в Україні стане зрозумілою та важливою для світу, коли про цей злочин комуністичного режиму знімуть голлівудський блокбастер. І не просто знімуть – це має зробити Стівен Спілберг чи інший режисер зіркового рівня. Так само із книгою про війну на Донбасі. Її мав написати топовий письменник, плюс бажано, вихідець з того регіону, а також – людина, що хоча би побувала на лінії зіткнення у якості волонтера. Сергій Жадан повністю вписується у таку схему – він родом зі Сходу, живе в Харкові, він найпопулярніший український письменник, він допомагав солдатам на фронті, їздив звільненими містами з концертами та благодійними акціями.

Роман «Інтернат» розповідає про дорогу, подорож та пошук. Одіссея… І це не нове для Сергія Вікторовича. У романі «Депеш Мод» герої шукають Сашка Карбюратора, аби розповісти, що його вітчим віддав Богові душу; герой книги «Ворошиловград» їде до свого міста на заправку, аби її не віджали бандити. У новій книзі вчитель Паша їде до інтернату забирати свого племінника. І саме у цій дорозі перед нами постає війна – з дощем, холодом, голодними псами, розбитими шляхами, пораненими солдатами. Бо ця війна стала для українців своєрідною дорогою – дорогою на схід. І не дарма Сергій Жадан саме так і назвав новостворений фестиваль, регіональний аналог «ЗахідФесту» – «Дорога на Схід».

Я розумію, що ми живемо в час, коли всі потребують чітких дефініцій – чорне або біле. Однак про головного героя Павла я не можу сказати, що він сепаратист.

Так, він не ходив на референдуми, не тому, що підтримує їх чи не підтримує.  Йому просто “в облом” було на них іти. Він цим просто не цікавиться.

Можна сказати, що це роман про “ватника”, якому байдуже. Та я не можу його так назвати, бо для мене це буде спрощенням.

Я спробував взяти персонажа, який розміщений на лінії фронту, як в прямому (він живе і працює в школі на залізничній станції біля великого міста, в якому за бажання можна впізнати Дебальцеве), так і в метафоричному сенсі.

Його мова і його професія теж є маркером: він є вчителем української мови, та цією мовою не говорить. Він до неї не ставиться погано, але і не захищає. Викладання для нього – просто професія, спосіб заробляння грошей.

Це той клубок проблем, який важко оминути, і рано чи пізно доведеться вирішувати. Навіть якщо припустити, що завтра завершиться гаряча фаза цієї війни, то вона ж триває в нашій країні, в нашому суспільстві.

Власне, з цього героя все і почалося. у мене є багато знайомих, які працювали чи до сьогодні працювали вчителями. Я постійно контактую зі школами, дитячими садочками, інтернатами. Мені доводиться бачити багато вчителів і всі вони різні. У кожного своя позиція, своя міра відчуття цих подій.

І мені захотілося написати про такого героя, якого я розумію не до кінця. Він щось робить, говорить, але насправді у більшості випадків наші із ним погляди у реальному житті розбігалися б. Але мені важливо було зрозуміти його і послідовність його дій, – розповів Сергій Жадан під час першої презентації роману на фестивалі “Меридіан Черновіц”, пише журналістка Діана Квасневська. 

Сергій Жадан підіймає тему “людини без зброї”. І це не Хемінгуеївська алюзія на тему “прощавай, зброє!”. У дядька Хема герой переживає війну та тікає від неї, а у Жадана головний герой хоч і тікає, та у його випадку – війна це просто неприємність, що не дає йому забрати свого племінника з інтернату.

Але герой цієї Одіссеї – типово український персонаж. Це бюджетник, вчитель, пересічна людина, яка скоріш за все погоджується з обставинами та мовчить, просто роблячи своє діло.

Паша – це пересічний українець і його реакція на війну – це реакція мільйонів: “А що я міг зробити?”.

Отакий наш український Одіссей.

Однак література не тільки змальовує дійсне. Вона ставить питання. І тут воно чітке – чи потрібен нам такий Одіссей? Чи зміниться він колись і що для цього треба? Бо війна може не дати такого результату, таких змін.

Роман Коржик

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *