Ми всі на одній сторінці. Підсумковий щоденник з Франкфуртського книжкового ярмарку

Кореспондент NV.ua Олександр Стрельников побував на Франкфуртському книжковому ярмарку-2018 – найбільшій міжнародній книжковій виставці, де вів онлайн-щоденники про найцікавіше на цій події. Публікуємо підсумковий матеріал про цей захід.


У Франкфурті завершився найбільший в світі книжковий ярмарок (7503 експонентів з 109 країн і 285 тисяч відвідувачів) – одна з головних культурних, правозахисних і, можливо, політичних подій в Європі, яка щорічно проходить в третьому за величиною в світі виставковому комплексі.

Традиційно, Франкфуртський ярмарок – не просто місце, де численні видавці з різних країн показують, чого досягли в книговидавничій справі за минулий рік, а й потужний майданчик для учасників правозахисного руху, а також високопоставлених спікерів – від верховного представника Європейського союзу до президента ФРН, від прем’єр-міністрів до іменитих професорів.

Основна – книжкова – частина виставки вражає розмахом і збиває з пантелику: дуже хочеться побувати скрізь і відразу, подивитися кожен куточок (загальний розмір виставкового комплексу становить 367 тисяч квадратних метрів!) І послухати всі лекції.

Український національний стенд. Фото: Олена Попова / Український інститут книги

Не всі країни представили на виставці свої національні стенди – деякі обмежилися кількома видавництвами, майданчики яких були розкидані по численних залах ярмарку. Ті ж, хто презентував національний стенд, за моїми спостереженнями користувалися більшою популярністю серед відвідувачів, оскільки нетривіально презентувати свою країну через книги і культуру – завдання цікаве, але не з простих.

Для себе я виділив два фаворита цього ярмарку: книги українських видавництв (об’єктивно, ми дуже далеко пішли в книговидавництві і можемо конкурувати з зарубіжними колегами) і австрійський видавничий дім Phaidon Press. Останній являє собою рай для візіонерів, бібліофілів і всіх, хто цікавиться історією мистецтва і моди: смілива гра з форматом, фактурою і дизайнерськими рішеннями книг просто вражає.

У Франкфурті мені вдалося взяти невеличкий коментар у відомого українського літературного критика Євгенія Стасіневича, який виступав на українському стенді з лекціями:

 

— Яка книга українського письменника наразі повністю об’єктивно відображає всю біль та складність ситуації, в якій зараз опинився український народ?

— Одної такої книжки немає, тому що ситуація, окрім того, що драматична (а коли вона була не драматичною?), вона ще й дуже складна, багатокомпонентна. Є війна, є проблеми з історичною пам’ятю, що немає території спільного консенсусу; є різниця між поколіннями, паралельно співіснують, пишуть і працюють різні покоління з різними ціннісними установками.

Це багатоаспектна штука, і завжди життя було таким, тому книжка, яка б максимально запропонувала дуже широку метафору на позначення цього (а література може це робити – продукувати хороші метафори, символи на позначення сучасності) – такої немає. Якщо говорити про різні аспекти – скажімо, війну як центральний аспект нашого сьогоднішнього існування й життя, – то цілком зрозуміла відповідь – книга Інтернат Сергія Жадана.

Український літературний критик Євгеній Стасіневич. Фото: Олена Попова / Український інститут книги

Його метафора інтернату мене не повністю вдоволняє: і Донбас як інтернат, і Україна як Інтернат, що ми всі покинуті-полишені, недолюблені-недовиховані, – мені не здається це дуже точним, але книжка хороша і її треба в першу чергу називати. І книжка Катерини Калитко Земля загублених – це збірка оповідань, де також йдеться про війну, просто на дещо іншому рівні сприйняття, про війну як антропологічний стан: війну за себе, за свою ідентичність, за історичну пам’ять, за свою територію.

Але ми фактично не бачимо відображення в літературі нашого умовного мирного життя в містах, куди приходить війна, але в свій дуже химерний спосіб. Ми не аж так бачимо пошук якогось такого героя нашого часу, тобто це, звісно, може бути “герой нашого часу” в лапках – герой не героїчний, а поза війною – людина, яка пішла на фронт, тому що її призвали. Це зрозуміла історія. А от ще хто? Пошуків в цій площині не відбувається.

 

— Коли буде “великий український роман”? Умовно кажучи, у модерністів був Улісс Джойса, у постмодерністів Радуга земного тяжіння Пінчона, у метамодерністів – Нескінченний жарт Девіда Фостера Волеса. У українців дуже гарна модерна школа, постмодерн – ну, вже якось гірше; а коли в нас буде метамодерн чи якась нова течія?

— По-перше, в силу того, що ми ринок, який знаходиться в певній підлітковій стадії, він стрімко розвивається (і дай бог йому розвиватися), нас не треба рівняти до “зубрів” – ринків, яким 200-300 років, на кшталт західних. І там є тенденції, які швидко комерціалізуються, з явища естетики перетворюються на явище ринку (як і модернізм, постмодернізм і метамодернізм), тут своя внутрішня логіка. Якщо тут чогось не відбувається, це зовсім не означає, що література неповна, це просто означає інші умови її існування.

Питання постійного очікування “великих романів” зрозуміле. Воно теж дещо “накинуте” Заходом, але в нас теж літературоцентрична культура й нація, і головним жанром звісно є романний, і хочеться, щоб це відображалося саме в великих, товстих романах. Але ж вони періодично все одно з’являються: в 2009 році була Забужко з Музеєм покинутих секретів, була Софія Андрухович з Фелікс Австрія, був Винничук з Танго смерті, був Жадан з Інтернатом.

Мовчазна акція в підтримку Олега Сенцова навпроти російського стенду. Фото: Олена Попова / Український інститут книги

Ми очікуємо романи й ними відміряємо та мислимо саму літературу, але очевидно, що в нас з ними проблема: у нас було 70 років радянської культури, і якщо в Москві літпроцес ще відбувався, то в Україні він був значно менш інтенсивним, і це відчувалося саме в прозі. Проза взагалі любить спадковість: наступне покоління бореться з попереднім, щось нарощується, формується функціональна школа, – це дуже еволюційні процеси, але в нас цього фактично не було, на це потрібен час. Тобто потрібно знову навчитися працювати зі своєю мовою “на довгій дистанції”, відживити її після десятиліть варварського користування нею, зробити її знову пластичною та живою.

 

Одним з головних напрямків виставки стала інформаційна кампанія німецьких журналістів On The Same Page, яка була спрямована привернути увагу до дотримання Декларації про права людини.

На мою суб’єктивну думку, правозахисний вимір виставки – основний, в рамках якого Україні, яка представила на заході свій національний стенд, безумовно було про що нагадати світові: близько 70-ти українських політичних в’язнів утримуються в тюрмах сусідньої країни.

Так, в передостанній день книжкового ярмарку, 13 жовтня, на національному стенді України відбулися читання оповідань українського режисера і в’язня Кремля Олега Сенцова, в яких взяли участь професор історії України та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій, публіцист і перекладач Юрко Дуркот, а також українські письменники Андрій Курков і Вікторія Амеліна.

Я запитав у професора Сергія Плохія, чи зможе Україна знову повернути фокус уваги світової громадськості до українських політичних в’язнів цими читаннями.

Професор Сергій Плохій. Фото: Олена Попова / Український інститут книги

“Франкфуртський книжковий ярмарок – це одна з найзначиміших подій у книжковому та культурному світі. І те, що Україна тут присутня – це вже дуже позитивно; і присутня з публікаціями художньої літератури і нон-фікшном (я якраз є одним з представників цього напряму), своїми видавництвами. Те, що відбувається ця акція на підтримку Сенцова – це абсолютно ключовий, як мені здається, елемент української присутності тут. І я дуже сподіваюся, що це викличе певний резонанс і певне зацікавлення не тільки серед українських медіа, не тільки серед українських видавців, але й в Німеччині та Європі в цілому. Як буде – ми подивимось, але треба пробувати, і це крок у правильному напрямку”, – розповів він.

Твори українського режисера читали англійською та німецькою мовами, а на читаннях я бачив іноземних гостей, які також уважно слухали і конспектували практично всі події, що відбувалися на українському стенді.

Читання оповідань Сенцова продовжилися мовчазною акцією навпроти стенду Росії – він досить символічно розташувався по-сусідству з українським. Люди вишикувалися навпроти російського майданчика з білими аркушами, на яких був розміщений напис #SaveOlegSentsov – лекція, яка в цей час проходила у росіян, продовжилася (цікаво, що її слухачі цікавилися мовчазним протестом і його учасниками, а лектори намагалися зробити вигляд, що нічого не відбувається). Варто зазначити, що до цього подібну акцію проти політики Кремля проводили і представники Грузії – почесного гостя ярмарку в цьому році.

Після акції солідарності з Олегом Сенцовом її учасники повернулися до стенду України – там починалася зустріч з лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим, яку модерував журналіст і співавтор книги Мустафа Джемілєв. Незламний Алім Алієв.

У мене встав комок у горлі, коли у Джемілєва запитали про те, де і коли йому було складніше: в Радянському Союзі, де його переслідували й спрямовували у в’язниці й табори, або зараз, коли його батьківщина – Крим – захоплена. Він не уявляє, як це можна порівняти, але знає, що і тоді, і зараз він не може потрапити додому, на свою землю. У мене виступили сльози.

Після зустрічі, ще перебуваючи в розчулених почуттях, я підійшов до лідера кримських татар, щоб запитати, на якій стадії зараз знаходиться “турецький сценарій” звільнення українських політв’язнів.

Лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв. Фото: Олена Попова / Український інститут книги

“Ми зверталися до президента Ердогана – і я, і президент Петро Порошенко; до цього були розмови з міністром закордонних справ. Тобто, за прикладом звільнення Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова думали, може бути, вдасться звільнити інших. Але відповідь Ердогана була такою: “Звичайно, зробимо все можливе, але не будьте оптимістами”. А міністр закордонних справ сказав: “Ви ж знаєте, що Путін нічого безкоштовно не дає. Ви знаєте, якою ціною нам вдалося [звільнити] Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова”, – а ми знаємо, тому що у відповідь вони були змушені віддати двох російських терористів, співробітників ГРУ, які практикувалися на вбивствах чеченських дисидентів і були заарештовані в Стамбулі за вбивство редактора сайту Кавказ-центр. Знаєте, в цьому обміні є дуже багато аморального: як це так, в обмін на абсолютно невинних людей віддавати кривавих убивць? До речі, ті вбивці, які були звільнені в обмін на Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова, говорять, що вже одного з них бачили в Україні, тобто, звільнивши цих вбивць, ми піддаємо небезпеці інших своїх громадян. Тому я думаю, що основна наша стратегія – мобілізація світової спільноти, щоб наші політв’язні, заручники беззастережно були звільнені”, – відповів Джемілєв.

Я підійшов до інформаційної стійки українського стенду, де лежали буклети з інформацією про Сенцова, брошури українських видавництв і численні наліпки, наприклад “Ukraine Now”. Я взяв одну з них – круглий стікер з гаслом інформаційної кампанії ярмарки в підтримку прав людини: “I’m on the same page” (“Я на тій же сторінці”). Я відчув душевний біль і одночасне полегшення від того, що наші проблеми розділяє весь світ. Ми всі на одній сторінці – і наша книга тільки почалася.

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: