#Елементарна філософія. Екзистенціалізм та де його шукати

Людина сама може обирати власну долю і все це треба не пізнати, а пережити. Цей вибір долі проявляється у свободі. А свобода – це відповідальність за власний вибір. Як же це все осмислити?

 

 

 

У цьому короткому тексті, який займає всього 850 слів ми з’ясуємо головні тези екзистенціалізму, побачимо по яких поняттях він живе ну і відкриємо Америку: в українській літературі екзистенціалізм з’явився раніше ніж у Сартра і Камю. Отак от.

Головна теза

Людині є кінець, але вона приречена на свободу, тому завжди може обрати долю та життєвий шлях. А якщо так, то вона постійно має боротися за сенс свого існування.

Але спочатку йде існування, а потім суть людини.

Існування випереджає сутність.

Жан-Поль Сартр пояснив це так: є ніж, є ремісник, який цей ніж виробляє. Ремісник розуміючи суть ножа – різати, тому й виготовляє його так, щоби ним можна було різати. Різати  – це сутність ножа, а існування – це вже коли ніж готовий і ним ріжуть щось.

Для екзистенціаліста людина тому не піддається визначенню, що спочатку нічого собою не представляє. Людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама…Людина просто існує, і вона є не тільки такою, якою себе уявляє, але такою, якою вона хоче стати.

Терміни та поняття

Екзистенція – це людське існування в якому немає закладених властивостей, опцій, функцій. Властивості з’являються тоді, коли людина починає обирати, бо у неї є свобода вибору.

Занедбаність – це коли людина розуміє конечність свого існування, його абсурд, безцільність.

Тривога – переживання єдності з іншими людьми і відповідальності за свій вибір перед ними.

Погранична ситуація – трагічний вибір, коли ти робиш щось дуже нехороша аби вижити. Вбивство, зрада, прийом наркотиків, обман. Тут то і проявляється твоя сутність і ти розумієш, хто ти є .

Інший – той, хто визначає межі твоєї свободи своєю свободою. Він своїм існуванням визначає кордони волі, свободи, фізичної присутності нашого «я».

Головні екзистенціалісти

Крім Альбера Камю і Жан-Поля Сартра до напрямку примикала велика кількість мислителів з інших країн Європи, таких як Пауль Тілліх (Німеччина), Еміль Чоран (Румунія), Мігель де Унамуно (Іспанія) і російський філософ-емігрант Микола Бердяєв. Існує релігійний напрямок в екзистенціалізмі – крім Тілліха до нього належить, наприклад, католицький мислитель Габріель Марсель.

Літературний екзистенціалізм: він з України, крихітко

Екзистенціалізм твердив: якщо людина знаходиться у ворожому світі (а у ХХ столітті так завжди) то настає погранична ситуація. Але не кожен може вбити, зрадити, спалити. Зрештою, є поліція або якась совість, страх.

Якщо погранична ситуація це стіна, то людина або проб’є її або ж вдариться об неї на впаде назад. От це падіння і відкине її до власної екзистенції.

Розбиваючись об цю стіну і отримуючи поразку, людина, нарешті усвідомлює себе, свою екзистенцію. Такими ситуаціями є, на думку Карла Ясперса, смерть, страждання, боротьба, яку неможливо вивести з зовнішніх передумов, тобто з об’єктивно існуючої дійсності.

Українські письменники – Хвильовий, Петров-Домонтович та Підмогильний були екзистенціалістами ще до того, як це стало мейстримом, тобто літературою у Камю та Сартра.

Тобто наші випередили французів.

Екзистенціалізм – явище модерної культури, воно з’являється тоді, коли людина є у межовій, критичній ситуації, робить вибір та усвідомлює відповідальність за зроблене чи незроблене.

Українська література того часу – тотальний екзистенціалізм. Ти воюєш за армію УНР, потім за червоних, вбиваєш своїх рідних і виправдовуєш себе: я ж комуніст, будую новий світ, так треба.

Такою межовою ситуацією є середовище та умови, в яких опинилися українські письменники, історики та журналісти в 20-30 роках ХХ століття, коли утворився Радянський союз. Серед них – Євген Плужник, Віктор Домонтович, Валер’ян Підмогильний, Юрій Яновський.

Проза Віктор Петрова цілком вписується у контекст світової літератури ХХ століття. Загалом, частина українських письменників розстріляного відродження аналогічно вмонтовується у дискурс європейського модернізму. Вони експериментують, мислять у дусі сучасної їм філософії.

Ключовим текстом прози 20-хх років є роман Домонтовича «Дівчина з ведмедиком». У ньому фігурують питання долі вченого-інтелектуала, описується дві сторони медалі нашого життя – раціональне та ірраціональне.

Яскраво зображені питання новизни у мистецтві та й загалом філософії самої творчости того часу. Приміром, герой роману Стефан Хоминський вважає відремонтоване, зашите взуття найкращим поетичним твором.

Роман Підмогильного «Місто» – суголосний ідеям Сарта, Камю.

У ньому йде мова, що сучасна людина — самотній подорожній, закинутий у безглуздий світ, і все, що є у нього, це безмежна свобода, яку він має або спрямувати на творення гідного імені Людини життя, або ж гинути, не відаючи, що є вищі цілі і справжні істини, як-то любов, творчість.

Саме ці надзавдання роблять із людини Людину, надаючи смисл її існуванню або екзистенції.

Головний герой «Міста» Степан Радченко завойовує місто, жінок, намагається досягти якихось вершин в житті, але з кожним кроком, з усе збільшуваною кількістю вражень він усвідомлює: насправді його життя позбавлене глибинного смислу, що він усього-на-всього борсається у житті, точніше, життя грається ним.

Усвідомлення цього факту відбувається не одразу. Підмогильний проводить свого героя через ряд випробувань: розчарування власними силами, смерть близької людини, відкриваючи йому очі на власне безглузде існування. Герой знаходить спосіб реалізувати себе у цьому світі, надати своєму життю смислу — він починає творити, стає письменником, щоб написати повість про людей, а може, і про себе, розповівши їм, що життя — це безмежна свобода, але цілеспрямована, осмислена самою людиною.

Екзистенція це ми і певна точка, в якій хочемо опинитися. Між нами і цією точкою є дуга, лінія, котра створює страх, тривогу. Все це спричинює до якогось діяння чи рефлексії.