Букер і майже-Нобель 2018: тріумф злободенності

Минулої п`ятниці, після завершення офіційного нобелівського тижня, було названо лауреата «альтернативної Нобелівки» – охрестили це премією «Нової академії». Вона постала чи не рівно на один рік – щоб вирівняти репутацію шведських академіків і культурних інституцій після низки брудних та направду малоцікавих скандалів довкола головної в світі літературної відзнаки. А буквально в ніч на середу також оголосили ім‘я цьогорічного букерівського лауреата. І всі ці рішення сильно засмучують. Чому?

Над цим рефлексує літературник критики Євгеній Стасіневич на сторінках порталу YABL. 

Поставили на по-своєму зрозумілу їм актуальність

Лауреаткою премії Нової академії стала французька письменниця родом із Гваделупи Маріз Конде. Багато хто написав, що відзначили її за історичний роман із промовистою назвою «Я, Тітуба: чорна відьма з Салема», що виданий був, до речі, у 1986 році. Але це неправда, нагороджували, як і у випадку з Нобелем, за сукупність заслуг та вислугу років. Журі начебто було одностайним, а у формулюванні – за що ж таки дають – йшлося про тяжкий спадок колоніалізму і те, як він впливає на всіх донині, вже в епоху постколоніальну, коли вчорашні поневолені віднаходять себе. Залишимо обіч цієї розмови той факт, що якраз про таке у своїх численних текстах писали нобеліанти В. С. Найпол, Джозеф Кутзеє, Тоні Моррісон. Як і те, що письменниць класу Конде сьогодні в світі чимало: міцна романістика, що своїм корінням йде в 19 століття, намагаючись розцвітити старі перевірені прийоми актуальностями всіх мастей. Питання про те, чи сьогодні саме досвіди колоніалізму є максимально нагальними, також чіпати не будемо. Вочевидь, так не є. Чи принаймні тільки так не є.

Маріз Конде

Але й поза цим головна претензія до ініціаторів альтернативного Нобеля виглядає вкрай серйозно і дошкульно: вони знову – услід за багатьма іншими журі з багатьох інших премій – поставили на по-своєму зрозумілу їм актуальність, пожертвувавши літературою як територією цікавого, перш за все – цікавого. А вже потім важливого. І це тим прикріше, що навіть у короткому списку в них був ідеальний кандидат. Бо поруч із іменами Конде, Кім Тхюї та Харукі Муракамі, який самоусунувся, значився і Ніл Ґейман, більше-ніж-фантаст та патентований  блискучий оповідач, автор «Сендмена», «Океану в кінці дороги» і «Зоряного пилу».

Розуміння форм і змістів приростало

Якщо й треба було брати щось від стратегії літературного Нобеля, то не запилюжену політкоректність чи бажання зіграти посередині, аби всім сподобалось, а якраз отой курс, що на нього Шведська академія на чолі з Сарою Даніус лягла в останні роки. Коли з кожним новим номінантом читацьке розуміння форм і змістів літератури чимось приростало: Мо Янь відповідав тут за з‘яву на наших внутрішніх культурних мапах сучасного китайського роману, Еліс Манро – за досвід жіночого старіння та нове життя класичного оповідання, Боб Ділан – за настільки широке розуміння доброї поезії, що її повноцінною складовою може бути також і поезія співана. А приклад Світлани Алексієвич сповістив, що і до «гібридної» літератури, до нон-фікшина теж можна ставитись не лишень як до чогось прагматичного й прикладного. Прекрасний загалом підхід: премія як розширення літературних меж. А не тільки введення достойних до Пантеону.

Ніл Ґейман

За такого погляду лауреатство Ґеймана, якого «справжній» Нобель ніколи не відзначить як надто жанрового автора, могло би якось остаточно легітимізувати фантастику і поновити в правах на «високій полиці» історії принципово нереалістичні, але доглибно справжні. Проте журі поставило на актуальність-як-воно-її-розуміє. І перемогла Конде. Питання: для чого було все це вимишляти, якщо по факту маємо ось такий результат? – більш, ніж риторичне. Якось безальтернативно воно насправді: на позір важливе перемагає цікаве, хоч це цікаве геть не менш важливе, якщо говорити відверто. Бачили вже подібне, не одну собаку політкоректності з’їли.

Вибирай, гуляй-не хочу, рви баяни

А втім, зіграти в погано й куцо витлумачену злободенність вирішив не лише альтернативний Нобель. Букер, що його багато хто вважає чи не другою за значущістю премією в світі і який останні п`ять років гіпотетично може розглядати абсолютно всі романи, писані англійською і видані в Британії, також поставив на животрепетну соціальність. Здавалось би, який пістрявий міг би бути список (і короткий, і довгий): вибирай із усього англомовного ринку, гуляй-не хочу, рви баяни (тобто стереотипи). А воно ні. У лонг-листі ще був графічний роман і детектив, мовляв, дивіться, які ми прогресивні та сучасні, але від короткого вже віяло серйозністю і отою геть не завжди виграшною для доброї літератури пекучою злободенністю. Дивіться самі: роман про жіночу в’язницю (Рейчел Кушнер); роман-плутаний монолог про жінку і жіночу сексуальність в Ірландії 70-их (Анна Бернс); авантюрний роман про расизм і рабство (Есі Едуґян); роман у віршах про посттравматичний воєнний синдром (Робін Робертсон), роман про родинну травму і механізми самої мови (Дейзі Джонсон); плюс історія про людей, які не цінують екосистему, зокрема дерева (Річард Пауерс). Переміг той, що про Ірландію: «Молочар» Анни Бернс. Голова журі, філософ Кваме Ентоні Аппіа, сказав, що всі ці романи досліджують анатомію болю. Та чомусь це обертається болем якраз для читачів: читабельністю жертвують заради дражливого і важливого. Хай навіть і вигадливо запакованого на рівні стилістики. І нема на то ради.

Анна Бернс

Вибирати одну книгу можуть лише авантюристи

Взагалі за преміями – і особливо преміями, що намагаються покрити собою великі літературні обшири, – стає все менш цікаво спостерігати. І в цьому є певний химерний парадокс: довго здавалось, що в умовах повноводного ринку, в ситуації ураганного культурного перевиробництва, саме літпремії в ролі маячків і помічних навігаційних приладів мали б викликати більше пієтету, більше довіри до себе. А виходить рівно навпаки: читачам здається – і це геть небезпідставно – що вибирати одну головну книгу серед цього огрому і шквалу можуть лише авантюристи і штукарі. Що воно все більше історія про ринок і піар, а не якість та мистецтво. Давня історія, проте змиритися із цим чомусь непросто.

Та істина і притомне рішення, як це часто буває, певно десь посередині: приймати на віру присуди численних, хай і скільки завгодно авторитетних журі, ми точно не повинні, але прислухатися до порад можемо. Недовірливо мружимось, однак слухаєм. Плюємось, а таки стежимо. Так тому й бути.

Якщо подумати, то це хоч якась альтернатива тотальній зневірі і такому ж некритичному замилуванню преміальними списками. Тепер чекаємо на українську «Книгу року BBC». Ну якщо справді хтось на неї чекає.