Заборонене кохання, “кава з кардамоном”. Дивіться тизер епічного українсько-польського серіалу

Це справжня історія забороненого кохання. У мережу завантажили тизер українсько-польського історичного серіалу Кава з кардамоном. 

---

Стрічку знято за мотивами роману української письменниці Наталії Гурницької Мелодія кави в тональності кардамону.

Зйомки проходили у Львові. Мешканці міста Лева й туристи легко впізнають знайомі місця.

Головні ролі у серіалі виконають українська актриса Олена Лавренюк. Вона грає втілить юноу українську красуню Анну.

Польський актор Павло Делонг виконує роль одруженого польського шляхтича Адама. Дії фільму відбуваються у XIX сторіччі.

Як зазначає видання НВ, Олена Лавренюк знайома українським глядачам за театральними роботами, а також за фільмами 11 дітей з Моршина та Dzidzio Контрабас. Павла Делонга український глядач знає за драмою Стівена Спілберг Список Шиндлера.

Творці стрічки пишуть, що “Кава з кардамоном” – це хвилююча та пристрасна оповідь про нерівне, грішне почуття героїв – одруженого польського шляхтича Адама та юної української сироти Анни. Історія любові розгортається на тлі революції 1848-1849 років, яку прозвали “Весною народів”. Сценарій серіалу створено на основі роману української письменниці Наталії Гурницької “Мелодія кави у тональності кардамону”, над яким вона працювала понад 10 років.

Роман Наталії Гурницької 2013 року видав “Клуб сімейного дозвілля”.

Якщо говорити про саму книгу, то це      драматична історія забороненого кохання юної дівчини до набагато старшого за неї одруженого польського шляхтича, яка розгортається в атмосфері Львова XIX сторіччя!

Що це — мінлива пристрасть чи справжні почуття? Для неї — це перше кохання, для нього — мабуть, уже й останнє…

Чи отримають закохані шанс змінити власну долю, залишитись разом і чи взагалі можливо побудувати щастя, балансуючи на краю прірви та порушуючи всі можливі заборони?..

Наталія Гурницька — популярна українська письменниця.

Автобіографія:

«Скільки себе пам’ятаю – постійно щось писала. В дитячому садочку, у школі, в університеті, на роботі. Зараз навіть важко пригадати, чому і коли почала це робити. В мене вдома ще й досі десь лежать старі дитячі книжечки, де, каюся, спочатку малюнками, а потім нерозбірливими дитячими каракулями, записувала власні історії або ж продовження тих казкових історій, які здались мені незавершеними, або ж завершеними не так, як би мені того хотілося. Блокноти та зошити давно загубились, а ці дитячі книжечки дивом збереглися, і зараз вже мої діти до тих давніх маминих історій прималювують та припасують власні історії. Чи матиме це продовження у майбутньому — подивимось, бо якщо людині судилося писати, то дуже важко зіштовхнути її з цього шляху.

А перше письменницьке визнання? Навіть не знаю, чи можна назвати це визнанням, радше першим дзвіночком долі, на який я успішно не відреагувала. Дуже банально і просто. Я вступала до Львівського університету на економічний факультет, ми писали твір і, ніби навмисно, у мене не знайшлося шпаргалки на жодну із запропонованих тем. Реакція на таке абітурієнта цілком прогнозована — шок, відчай, аналіз проблеми та гарячкові пошуки виходу з халепи. Писати на конкретну тему — це завжди небезпека щось переплутати, а твір на вільну тему — це простір для фантазії та шанс викрутитись. Пам’ятаю, що писала щось на тему Вітчизняної війни, але писала не про героїзм чи подвиг, а про втрачені життя, загублені людські долі, відчай жінок, які не дочекались додому своїх чоловіків, про безіменні могили і про тих солдат, які зникли безвісти…

Звичайно, очікувала на повний провал, натомість мене відшукали з прийомної комісії та запропонували передати документи на факультет журналістики. Сприйняла це як невдалий жарт або ж якийсь підступ, а зрозумівши, що це серйозно — просто потішилась з того, що не провалила іспит. Думки піти на журналістику навіть не виникло. Зрештою, як і бажання стати письменницею. Просто продовжувала писати — на лекціях по економіці, вдома, в уяві, а згодом й на роботі. Щось дописувала, щось кидала на півдорозі, щось досі лежить у шухляді, а потім в якийсь момент написане раптом майже містичним чином почало вкладатись у роман, який вже сам диктував свої умови гри та вів за собою…

А далі були відгуки читачів, і це вже, дійсно, можна назвати першим письменницьким визнанням. Бо найважливішими для автора є саме ці відгуки звичайних читачів, їх не завоюєш нічим, окрім самого тексту і чогось близького для серця. Коли ж тобі кажуть, що твоя книжка допомогла вийти з життєвої кризи, стала поштовхом до позитивних змін, або ж просто допомогла пережити момент, коли життя було нестерпним, то мимоволі цим переймаєшся і саме тоді розумієш — повернення назад немає. Ти вже відповідаєш за все те, що напишеш чи не напишеш у своїх книжках. А коли до тебе підходить старенька вісімдесятирічна бабуся і каже, що твоя книжка — це найсвітліше враження в останні роки її життя і що все, чого вона ще хоче у житті, — це трохи пожити і дочекатися твоєї наступної книжки, то це не лише примушує боляче стискатися серце, але й відчувати, що ти вже просто не можеш розчарувати людину».