Запорізька Троя. Героїчна битва за Чортомлицьку Січ

У часі теперішньої війни серед істориків зростає інтерес до українсько-російських протистоянь минулого. Зі зрозумілих причин ця царина має ще дуже багато неосвоєних ділянок. Однією з таких є сумний, проте героїчний, кінець Чортомлицької Січі.

Дмитро Яворницький, хоч полюбляє на сторінках своєї праці «Історія запорізьких козаків» і обминати боротьбу запорожців проти північно-східної агресії (Конотопській битві, небезуспішним воєнним акціям проти московітів Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка, антиросійській позиції легендарного кошового Івана Сірка тут присвячено буквально два-три речення), і возвеличувати самодержавство та вкладати його возвеличення в уста Низового Війська, і велику кількість своїх досліджень спирати на російських істориків, і зосереджувати свою увагу на прихильності козаків до «православного царя», але подію зруйнування Чортомлицької Січі описує в найменших деталях. Подію, яку на тлі загальної історії козаччини узагалі важко замовчати.

  По-перше через тривале існування цього адміністративно-політичного осердя запорізьких козаків (проіснувала Чортомлицька Січ 57 років). По-друге, саме цю Січ уславив своїми подвигами Іван Сірко. По-третє, жорстокість, з якою підійшли до своєї каральної операції війська російського царя, вражає навіть бувалих воїнів. І по-четверте, відвага, з якою козаки обороняли центр своєї землі, може бути повчальним прикладом для майбутніх захисників.

Про тяжіння запорожців до «православного» монарха можна сьогодні почути багато. Ця інформація, вважаю, не є повністю безпідставною, адже російська пропаганда, як тепер, так і тоді, дуже тонко вміла маніпулювати релігійними почуттями людини (а про велику релігійність козаків зайве ще раз говорити). Проте станом на 1709 рік, в час, коли назрівала російсько-швецька війна, настрої за порогами Дніпра не були настільки однозначними. Описуючи тодішні події, Д. Яворницькому доводиться відходити від своєї майже ідилічної моделі запорізько-російських відносин.

Коли гетьман Іван Мазепа вирушив на перемовини зі швецьким королем Карлом ХІІ, в Січі утворилося два табори: проросійськи налаштовані ветерани і гаряча молодь, яка не хотіла коритися немалим зловживанням з боку царських воєвод.

Останніх очолив Кость Гордієнко з козацьким прізвиськом Кріт. Як зазначає Д. Яворницький, спираючись на західних дослідників, «людина безумовно хоробра, рішуча, на свій час освічена, оскільки вчився у Київській академії і вільно володів латиною. Козаки його любили, й він користувався величезним впливом і популярністю серед української черні». Він «фанатично ненавидів усе, що виходило з Москви» (тут і далі цитати за Д. Яворницьким).

Проклявши гетьмана І. Мазепу і затаврувавши його як зрадника, російський цар Петро І вирішив позбутися проблем і на Запоріжжі. Спершу шляхом загравання та підкупу. Він відрядив на Січ стольників Гавриїла Кислинського та Григорія Теплинського, лубенського сотника Василя Савича від гетьмана Скоропадського, ієромонаха Іродіона від київського митрополита. Делегати привезли з собою царську грамоту з умовлянням підтримати у війні «православного царя» та багаті дарунки, але результат перемовин виявився для них несподіваним. На той час у гарячих суперечках серед запорожців узяв гору табір К. Гордієнка.

 – Запорожці відібрали в прибулих у Січ послів гроші, а їх самих почали лаяти й ганьбити; ієромонаха називали шпигуном і погрожували спалити його в смоляній бочці, інших погрожували вбити або втопити у воді.

Після цього К. Гордієнко та його прихильники утвердилися в рішенні підтримати швецького короля, щоб скинути з його допомогою московське ярмо.

Очолений ним козацький загін вирушив з Січі до Диканьки, щоб засвідчити там свою прихильність І. Мазепі. Дорогою вони гідно прийняли бій під Кобеляками й Царичанкою, де розбили царські війська, вислані проти них. Об`єднавшись у Диканьці з І. Мазепою, загін К. Гордієнка подався до Будищ, де заприсягнув на вірність швецькому королю Карлу ХІІ.

 – З Будищ запорожці, супроводжувані шведами, пішли в напрямку на Полтаву, де знаходились російські гарнізони. Росіяни, побачивши запорожців, що йшли повз Полтаву, надумали стріляти по них, але сотня козаків кинулася до міста й поклала кількох росіян на міських стінах.

Під час цієї доленосної подорожі загону К. Гордієнка і сама Січ була далека від спокою. Петро І через свого прихильника гетьмана Данила Апостола все ще намагався прихилити запорожців під самодержавну руку. Гострим було протистояння і всередині січового товариства. З перемінним успіхом брали гору то прихильники І. Мазепи та спілки зі шведами, то вірнопіддані «його царській величності» козаки.

Останні вже й кошового собі вибрали замість К. Гордієнка, і була мить, що вже раділи остаточному порозумінню з «православним» монархом, але несподівано для всіх новообраний кошовий отаман Петро Сорочинський заявив про свій перехід на бік шведів. Знову гору взяв табір антиросійськи налаштованих козаків.

Бачачи, що запорожців не взяти підкупом та умовляннями, цар Петро І вдався до силового варіанту вирішення протистояння. Щоб придушити бунт, він вислав на Січ три полки під командуванням Петра Яковлєва.

Не встигнувши досягнути своєї кінцевої мети, росіяни взялися за «подвиги». «Полковник Яковлєв, спускаючись по Дніпру, насамперед напав на місто Келеберду біля лівого берега ріки, спалив його, мешканців частково розігнав, частково перебив. Від Келеберди спустився до Переволочної, тут на той час було 1000 запорожців та 2000 навколишніх жителів, якими керував запорізький полковник Зінець. 

Підступивши до містечка, Яковлєв передусім зажадав від запорожців добровільної здачі, але йому відповіли пострілами. Тоді він відкрив лютий вогонь.

Запорожці, не володіючи такими, як росіяни, бойовими засобами, все-таки вперто відбивалися, але змогли встояти лише дві години: росіяни увірвалися в містечко, тисячу чоловік убили на місці, частину людей підпалили в хатах і стодолах.

Несамовитість росіян була така, що вони вирізали жінок, дітей, старих, спалили всі млини на ріках, усі будівлі в містечку і всі судна на Дніпрі біля Переволочної переправи».

Рухаючись далі своїм кривавим маршрутом, війська П. Яковлєва виловлювали по навколишніх степах поодиноких козаків і їх страчували. Містечка Новий і Старий Кодак здалися їм без бою, але це не завадило росіянам їх дощенту спалити. Сіючи по усьому Запоріжжі страх і смерть, війська П. Яковлєва підійшли до Чортомлицької Січі. Сталося це 7 травня 1709 року.

На той час у Січі не було кошового П. Сорочинського – він вирушив «у Крим просити татар допомогти запорожцям проти москалів». Замість нього січовим товариством керував Яким Богуш.

П. Яковлєв «вирядив до запорожців козака Сметану з напутливим листом князя Меншикова» перейти на бік Петра І. Незнайомі з Мінськими угодами та іншою дипломатією козаки повелися з притаманною їм прямотою – «втопили того Сметану у воді». Не прийняли листів і від самого П. Яковлєва.

Розвідавши детально місцевість навколо Чортомлицької Січі, російський воєвода 10 травня розпочав її облогу. Сприяли запорожцям в цей час погодні умови. Це був період, коли вода в Дніпрі досягала свого найвищого рівня. Чортомлицька Січ виявилась зусібіч оточена водою, що стало на заваді російським військам. Вони здійснили невелику вилазку, вступили в бій з козацькими вартовими, кількох з них убили, а кількох узяли в полон.

В цей час кошовий Я. Богуш, порадившись із товариством, вирішив на жодну п`ядь землі не поступитися окупанту. Почався гарматний обстріл, але через значну відстань до Січі, яку створювали розлиті води Дніпра, постріли не досягали мети. Росіяни спробували подолати цю перешкоду на човнах. «Запорожці підпустили росіян на близьку відстань, тоді відразу вдарили з гармат і рушниць, поранили кількох офіцерів і 300 солдатів». П. Яковлєву довелося відступити. Січ продовжувала опиратись, чекаючи на прихід П. Сорочинського з татарами, які остаточно відбили б росіян.

Проте не П. Сорочинський з підмогою підійшов до Січі, а Гнат Галаган із підступом. Він спершу був полковником при І. Мазепі, а потім заприсягнув на вірність російському цареві.

Гадаючи, що це «свої», запорожці впустили Г. Галагана до Січі. Разом з ним вдерлися і росіяни. Зав`язався запеклий бій, в якому козаки Я. Богуша нічим не поступалися противнику. Г. Галаган закликав їх здатися, але й це не подіяло. І полковник-відступник заприсягнув, що запорожці отримають помилування. Клятва подіяла. Січове товариство, повіривши, склало зброю, а росіяни кинулись на них і зі звірячою люттю почали розправу.

Як згадує уцілілий у цьому побоїщі козак Стефаненко:

 – Товариству нашему головы обдирали, шеи на плахах рубили, вішали и иныя тиранскія смерти задавали, каких и в поганстві за древних мучителей не водилось – мертвых из гробов многих не только из товариства, но из монахов откапывали, головы им отнимали, шкуры сдирали и вішали.

Під ці святотатські дії «православного війська» потрапила і могила І. Сірка.

Небагатьом запорожцям вдалося врятуватися від погрому і податися на південь, в землі, підвладні турецькому султану, де вони пізніше заснували Олешківську Січ. На Запоріжжі ж утвердили своє панування московські загарбники, і наслідків їхнього «господарювання» дотепер не можемо позбутися. Лише козацький дух І. Сірка, І. Мазепи, К. Гордієнка, Я. Богуша та інших борців, передавшись нашим сьогоднішнім захисникам, може цьому лиху протистояти.

Василь Калита