Якуб Ґаватович: забута історія автора перших українських інтермедій

«Єреван біля Площі Ринок: 10 історій про львівських вірмен». Історія друга. Якуб Ґаватович: забута історія автора перших українських інтермедій.

«Єреван біля Площі Ринок: 10 історій про львівських вірмен». Історія друга. Якуб Ґаватович: забута історія автора перших українських інтермедій.


Барев дзез! У першій «історії» про вірмен Львова, ми згадали про те, що багато з них були видними місцевими діячами, а також представниками інтелігенції та еліти тогочасного суспільства. Однак, серед них є одна найбільш непересічна, найбільш вагома для української культури загалом особистість. Ця особистість – Якуб Ґаватович, чию історію ми зараз Вам повідаємо…


Пам’ятна дошка у місті Кам’янка-Бузька Львівської області:


Невже ніхто дійсно не знає про таку людину?

Насправді, особистість Ґаватовича не є аж такою непомітною. Ще у 1900 році Михайло Павлик у «Записках Наукового Товариства імені Шевченка» писав:


«Літературна доля автора „Tragaedii“ справді трагічна, але й дуже навчаюча. Велика купа писань Ґавата у польській та латинській мові, писань, на котрі пішло дуже богато его праці, та певно й грошей, пропаде навіть для істориї літератури майже вся, коли зуб часу догризе останки їх екземплярів, і так уже незвичайно рідких і понищених. З усего духового доробку Ґаватовича вратовано буде для літератури — тай то чужої Полякам! — тілько [трохи] з нашими інтермедиями, сими дорогими первісночками нашої драматичної літератури, за котрі Русини згадуватимуть Ґаватовича, з щирою дякою, ще певно й тоді, коли заніміє щорічне набоженство за душу его в латинськім архикатедральнім костелі у Львові».

 

І Павлик, як ми бачимо, був абсолютно правий. Зараз про Ґавата згадують не часто, але пам’ять, яку він полишив про себе, повинна жити ще довго.


Важливим для історії України та нашої мови Якуб є передусім тим, що у «Трагедії про смерть Івана Хрестителя, посланця Божого», він вміщує дві міжактні інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон», написані живою народною мовою східної Галичини. Ці інтермедії — одні з перших, відомих нині, драматичних творів живою українською мовою. Надруковані вони були латинкою.

Що ж таке ті інтермедії взагалі?

Не напружуйте свій Гугл і пальці, зараз ми все пояснимо.


Уявіть себе в театрі. Актори метушаться, вправно грають свої ролі і ось акт драматичного твору завершується. Щоб Ви собі не нудьгували, Вам показують
інтерме́дію. Латинське слово intermedia означає «проміжна, середня» — це невеличкий розважальний драматичний твір, що складається з одного акту, який виконують між актами великої, серйозної вистави. В ряді випадків зміст інтермедій був зв’язаний з темами, що розвивалися в основних п’єсах, здебільшого ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п’єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п’єсі. Теми основної дії були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п’єси з світською тематикою.

Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, в той час як основні, серйозні п’єси писалися своєрідною книжною мовою.

Українські інтермедії як драматургійний жанр виникли в зв’язку з розвитком інтермедій у стародавній польській драматургії, де в свою чергу позначився вплив побутової західноєвропейської драми, створеної на комічні і сатиричні сюжети. Але за своїм змістом українська інтермедія є насамперед породженням тогочасного життя; вона широко використовувала мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, а також матеріал популярної книжної анекдотичної і сатиричної літератури.

На жаль, з відмиранням схоластичної драми, відмерли і інтермедії. Відомих інтермедій практично немає, але фактом є те, що саме вони вплинули на розвиток комедійного жанру, що простежується у таких творах, як «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, п’єсах Василя Гоголя (батько більш відомого сина Миколи) тощо. Тим не менш, елементи інтермедій використовував у своєму театрі Лесь Курбас, а в 60-х роках, наприклад, порадували глядача змістовною і цікавою постановкою ряду старовинних інтермедій молоді актори Львівського театру ім. М. Заньковецької.

Не менш цікава і біографія героя нашої сьогоднішньої історії

Народився Jakub Gawatowicz (вірм. Հակոբ Գավաթ, Ґават дослівно перекладається як “кубок”) 17 березня 1598 року у Львові. За своє доволі довге (81 рік на той час це ого-го!) життя він був і письменником, і священиком, і педагогом, загалом культурно-освітнім діячом.

Зростав майбутній священик у родині органіста Каспара Ґавата і його жінки Анни Вільгемовної. Вони мали спільно частину кам’яниці на Галицькій вулиці, під назвою „Вільгельмовска“ (по жінці) і згодом продали її за 666 флоренів. Відомості про що ми знаходимо у Officium Consularis (Книга запису індуктів і протоколів уряду ради міста Львова), том 26, на сторінці 1712. Наразі дуже важко вказати точне місце розташування цієї кам’яниці, адже вона давно зруйнована.


 


Так виглядає сьогодні вулиця Галицька, де народився Ґаватович:


Однак, батьки майбутнього священика були бідні, адже не могли його утримувати й просвічувати самі: Ґаватович у Львові скінчив лише початкові школи, що, тим не менш, не завадило йому згодом повернутися у місто Лева і скрізь називати себе Львов’янином (Leopolita). Закінчивши початкову школу, він ще хлопцем опинився аж у Бережанах(нині містечко у Тернопільській області), на хлібі Катерини Анни зо Штемберку Костки Сєнявскої, жінки Адама Єроніма, підчашого коронного. Там він жив при одному з домашніх учителів молодих синів Сєнявської, з якими потім поїхав вчитись до Кракова.
Отакі раніше були “олігархи”! Меценати та патрони звичайного люду!

Молодість та початок кар’єри

Вчився він, як видно, дуже пильно, бо вже в 1615 році, у віці 17 років хлопець здобув собі в Ягеллонській Академії ступінь бакалавра філософії.


Після того родина Жолкевських покликала його в якості учителя до свого маєтку у Кам’янці Струмиловій (нині Кам’янка-Бузька), в східній Галичині, де він в 1619 році виставив свою „Трагедію про смерть Івана Хрестителя“ з двома русько-українськими інтермедіями.
Надрукована у св. Миколая на передмісті Яворівському.



Перша сторінка «Tragaedię, albo Wizerunk śmierci przeświątego Jana Chrzciciela, przesłańca Bożego»:

 

 




Але у 1620 році у битві під Цецорою загинув Станіслав Жолкевський(засновник міста Жовква, між іншим), там же було тяжко поранено його молодого сина. У зв’язку з цим, молодий Ґаватович змушений був повернутися під протекцію Сенявської, яка вмовляє його почати духовну кар’єру, певно обіцяючи йому хорошу посаду.



 
Битва під Цецорою 1620 року:

 


Отож став він священиком(ксьондзом), згідно «Kronika miasta Lwowa od 1634 do 1690» 14 травня 1622 року. Після цього, він покинув не тільки свою стару діяльність, але й прізвище, назвавшись тепер й до самої смерті Ґаватом. Так він і був ксьондзом у замковій каплиці Сенявських аж до 1628 року, після чого та сама родина Сенявських дає йому одну з найбагатших латинських парафій на Русі — у Вижнянах, що була заснована аж у 1400 році.

І почав Ґават «робити гроші»


Плебаном (католицьким парафіяльним священиком) Вижнян став Ґават у січні 1629 року.

Завдяки місцевим парафіяльним актам, ми дізнаємось, що жив у Вижнянах Якуб вже не бідно. “…за 1648 і 1649 роки, Ґават числив собі 2000 гривен польських…” — повідомляє Михайло Павлик.

Також ми маємо відомості про те, що цей галицький вірменин у той час займався ще й лихварством, позичаючи гроші під процент. Про це свідчить той факт, що в 1649 році він позичив Станіславову й Реґіні Ковальским, стольникам львівським, 4500 злотих на 8%.

У 1651 році його дохід з парафії ще збільшується. Завдяки Ґавату було оновлено Вижнянський костел, що зруйновали 1648 року татари. Акт того ж 1651 року називає Ґавата вже львівським каноніком (певно, почесним). У 1653 році Ґават був ще й плебаном Білки Шляхецької (нині село Верхня Білка) тоді ж його йменовано і „nadliczbowym “ каноніком римо-католицької капітули у Львові.

Вижнянським плебаном був Ґават до 1669 року, після чого переселився до Львова. Тим не менш, отец Якуб у 1679 році відписав 400 злотих на мурування склепіння, ремонт даху, вікон, вівтарів для костьолу святого Миколая у Вижнянах, де провів велику частину свого життя.


Так виглядає нині не працюючий костел святого Миколая, де правив отець Ґават:

 





Загалом, до цього переїзду, разом з „Трагедією“ Ґават опублікував 13 своїх літературних праць — більшою частиною костельного характеру; з них 8 оригінальних і 3 переклади з латини. Дослідники зазначають, що польська мова, якою писав Якуб — досить гарна, у ній простежується вплив “русчини”, а також його твори певною мірою випереджають тогочасну польську літературу.

Але найцікавішими у його біографії, крім русинських інтермедій, є дві наступні історії:
1. Як Ґаватович з батьком Хмелем домовлявся

Під час облоги Львова Богданом Хмельницьким у 1655 році, Ґават був у Львові і, коли першим послам міста до Хмельницького 15 жовтня не вдалося домовитись з гетьманом, Ґават був одним із тих „славніших достойників міста“, аби ще раз піти до Хмельницького — просити його покинути облогу. Хмельницький, прийнявши посольство з великими почестями, погодився покинути облогу Львова за малий викуп. Втім, найбільшого впливу на рішення Хмельницького вчинив саме руський, себто православний, священик.

2. Як Ґаватович Львів від турків рятував

Проте, далеко більшу роль відіграв Ґават вже як звичайний канонік, підчас облоги Львова турками восени 1672 року. Він сам описав ту облогу в письмі до біскупа Кориціньского у Кракові, а за 20 років після смерті Ґавата дістав той опис канонік Юзефович і помістив його у своїй „Kronice miasta Lwowa“.

З переляку перед турками, зі Львова втекла більша частина людей (за великим викупом, що брав від них губернатор), навіть міські консули, повтікали і всі достойники латинської катедри, окрім двох каноніків: Ґавата та ще одного. У місті лишилося ледве 1/3 людей — переважно бідні та хворі.

Ґават справляв тоді важкий уряд адміністратора архидиєцизиї (архієпархії) та дуже ревно занявся звільненням Львова від турків: він додавав відваги обложеним, сам провів публічну церковну відправу для відмолення облоги, а головне — збирав золото й срібло на викуп і 1-го жовтня сам добровільно пішов з делегацією львів’ян до турецького табору, домовлятися з пашею за викуп!

Паша домагався 80.000 дукатів, і делеговані верталися в місто в сльозах, бо такої суми годі було добути в цілім місті…

Почали силою стягати гроші на викуп від бідних, бо духовенство й шляхта не хотіли нічого давати, — тільки Ґават видав на викуп одну бочку срібла з архикатедрального костела, але паша не хотів брати срібла і срібло це було залишено у вірмен.

Таким чином у 1672 році вірменин Ґават зробив велике діло для рідного міста, за що його цілком можна вважати заслуженим громадянином Львова. Але зараз про такі епізоди майже не згадують, проте всіма силами відбілюють репутацію наших колишніх ворогів і заплямовують репутацію давніх друзів українського народу…

Спадщина Ґавата

Померла ця, безумовно, кмітлива, енергійна та видатна як для нашої історії, так і для міста Лева, людина 17 червня 1679 року. Іронічно, що останні роки свого життя він провів на службі у архікатедральному костелі, що розташований практично на вулиці Галицькій, близько того місця, де він народився.



 
Митрополича бази́ліка Внебовзяття Пресвято́ї Ді́ви Марі́ї, якому Ґават заповідав 1000 злотих:

 


Ян Томаш Юзефович — львівський хроніст і теж канонік львівської римо-католицької капітули вірменського походження — записуючи в своїй хроніці «Kronika miasta Lwowa od roku 1634 do 1690» смерть Ґавата, називає його «мужем звісним із богатьох праць і великих заслуг у нашім (архикатедральнім) костелі тай в цілій Архидиєцезиї», «з наук і набожности дуже славним».

Інтермедії. Замість підсумків.

Не дивлячись на те, що він не був русином, Якуб, судячи з усього, любив наш український народ, нашу мову та культуру і тому залишив нам у спадок ті дві свої інтермедії. Насправді, скоріш за все, він не є автором цих творів, але записав їхній переклад з вуст народу, тому ці твори спокійно можна вважати частиною нашого фольклору.



Уривок інтермедії «Продав кота в мішку» з оригіналу:


Невеличкий уривок з оригіналу. Це українські слова з домішками діалектизмів та полонізмів, записані латинкою. Саме такі, здавалося б незначні твори, доводять давність нашої мови.

«Klimko: SCzo tut ty pobratyme sobi porablaiesz?
Kazy mini iak żywesz | ta у iäk sia maiesz.

Stecko: Ja tut ne roblu nycżoho | Oś ydu do domu swoho |
Та у z toiemy horscżkami | Jak z swoimi suśidamy.

Klim: Ta na scżo tak mnoho maiesz | Lyboy na żonku kydaiesz.

Stec: Nascżo. Cy choczesz wiryty | Scżo lublu chorosze żyty |
Wśioho dostatok waryty Każu | ta sia ne kurcżyty.
Tak iako przynależaiet Spodarowi | scżo wsie maiet…»

Пропонуємо Вам самостійно ознайомитись (у перекладі на кирилицю, звичайно) з цими первістками нашої драми і пересвідчитись, що українська мова точно не була вигадана у XIX чи XX століттях!
Зробити Ви це можете, перейшовши за цим посиланням:
http://izbornyk.org.ua/old17/old17_26.htm#g1

Ось такою є історія радше польського, ніж українського письменника Якуба Ґаватовича. Вірменина та поляка, який, за іронією долі, тепер найбільшої поваги заслуговує саме серед українців…


Владислав Газарян, редактор проекту Magistra Vitae


 

Джерела та література:

1. Павлик М. Якуб Ґаватович (Ґават), автор перших руських інтермедий з 1619 р. // «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 35-36, 1900 https://chtyvo.org.ua/authors/Pavlyk_Mykhailo/Yakub_Gavatovych_Gavat_avtor_pershykh_ruskykh_intermedyi_z_1619_r/

2. Sadok Barącz, Gawath Jakób. Szkic bibliograficzny, Poznań 1890
https://polona.pl/item/gawath-jakob-szkic-bibliograficzny,NzE1MTQ1MDA/2/#info:metadata
3. Jan Tomasz Józefowicz, Kronika miasta Lwowa od roku 1634 do 1690 obejmująca w ogólności dzieje dawnej Rusi Czerwonej, a zwłaszcza Historya arcybiskupstwa Lwowskiego w tejże epoce, 1854.
http://pbc.biaman.pl/dlibra/docmetadata?id=5160&from=publication


Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

 

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

More Readings