Воєнний андеґраунд або як будували криївки та що туди влазило. Спойлер – коні, люди та багато вибухівки

Чуєш слово “Криївка” та відразу думаєш про УПА. Воно то й так, але вперше українці почали будувати андеґраундні схови ще у Холодному Яру, коли боролись із більшовиками у 1917-1921 роках. Звісно, наші слов’янькі пращури та козаки теж собі моментами жили та вели партизанські дії у схожих землянках, але тут поговоримо про повстанський та загалом – воєнний андеґраунд ХХ століття. 

---

Андеграунд Першої світової

Криївка – це бункер, підземна схованка, де можна пересидіти ворожу облаву, сховати зброю, друкарську машинку, листівки, медикаменти, зварити борз, якщо звісно ти завбачливий повстанець і запасся продуктами

У ХХ столітті криївки почали використовували на фронтах Першої світової війни. Коли духопелять з кулемету – ховаєшся туди, коли пускають газ, одягаєш маску. Та коли прилітає снаряд від великої Берти, то ховайся в жито, в сенсі – вибігай з криївки та біжи куди очі дивляться, бо вб’є.

Німці, французи, українці, на західному, східному фронті – всюди копали траншеї, а біля них облаштовували підземні кімнати, щоби там їсти, спати, грітися та планувати атаку й оборону.

От вам і перші криївки ХХ століття, хоча ще у роки Російсько-Японської війни 1904 – 1905  року вже робилися підземні тунелі, підкопи і траншеї. 

Криївки часів першої світової будували як у місцях, де не велися активні бойові дії, так і на території, де відбувалися справжні м’ясорубки.

Перша світова, взагалі – унікальна штука. Тоді виникло таке явище, яке можна охрестити, як “підземна війна” або “криївка” на “криївку”, говорячи мовою нашої теми.

Цікавий факт: у 1916 році британці організували 33 підземні роти, загалом – 25 тисяч чоловік. Вони робили підкопи до німецьких бункерів та сховищ.

Як пише історик М. Виниченко:

“На Східному фронті підземна війна велася там, де противник створював укріпрайони. Всього було зафіксовано 40 випадків підземних атак, які часто пов’язували з наземними і повітряними діями. Характерним прикладом може слугувати підземна атака російських військ в 1916 році під Іллукстом (біля Двінська)”.

Одночасно розвивався інший аспект підземної фортифікаційної війни: будівництво підземних укріплень з метою захисту військ від артилерійських і авіаційних обстрілів.

Приклад такої підземної війни – бій за гору Корніле в квітні-травні 1917 року. У  результаті артилерійського обстрілу французів наземні укріплення німців були зруйновані, але 2 батальйони піхоти і 1 саперна рота німців встигли сховатися в підземних укріпленнях. Повторні артилерійські обстріли результатів не дали. Були зруйновані тільки входи в підземні укріплення та вентиляційні шахти, які швидко відремонтували сапери.

Французи провели хімічну атаку, але завдяки протигазам і протихімічним речовинам, які малися у німців, підземний гарнізон вижив.

Потім французи захопили наземну частину гори, але спускатися в тунелі не стали. В кінцевому підсумку частина підземного гарнізону під покровом ночі пробралася до своїх, інші потрапили в полон.

Більш вдалим був приклад 56-ї німецької піхотної дивізії, яка займала позиції близько Рипону, провінція Шампань.  Побудовані нею підземні укріплення мали велику кількість виходів на поверхню, що дозволяло уникнути блокування підземного гарнізону. Були створені спеціальні пристосування для захисту виходів. З’єднання підземного і наземного елемента оборони дозволяло впевнено утримувати зайняті позиції.

Для військових цілей також використовували вже існуючі підземні порожнини. Катакомби поблизу Моаслена глибиною 20-30 м захищали навіть від найбільших 42-сантиметрових снарядів.

Отже: під час Першої світової криївки не тільки будували для схованки від ворога, їх копали аби з них робити атаки на противника.

Юрій Веремеєв у журналі “Популярна механіка” пише, що першою підземно-мінної атакою можна вважати дії саперів французької 28-ї дивізії на південь від річки Сомма, біля Домпре, в жовтні. Передбачалося, що вибухи хв раптово знищать німецьких солдатів в траншеї, а французька піхота вискочить з сап (прихованих ходів сполучення, що прокладаються в сторону противника для зближення з його позиціями) і швидко захопить позиції ворога. Сапние і мінні роботи були доручені саперної роти 14/2. Треба було прорити кілька тунелів, кожен близько 300 метрів.

Виглядало це приблизно так:

А чи є в Україні схованки часів Першої світової? Так є. От приміром, видання Репортер пише, що туристи сфотографували унікальні укріплення австро-угорських військ, які зберіглися на горі Менчул в Карпатах. Понад 100 років тому мужні солдати зводили фортифікаційні споруди на висоті 1998 метрів над рівнем моря.

Вершина знаходиться в південно-східній частині масиву Чорногора, між горами Дземброня (на піденному сході) і Бребенескул (на північному заході). Розташована на межі Верховинського району Івано-Франківської області, південно-західні схили — в межах Закарпатської області.

Криївки вояків УПА, про яких говоритимемо далі, будувалися трохи для інших цілей – оборонних,а не підземно-підривних. Та все ж і в упівських сховах можна було обстрілювати наступаючого ворога. Однак перед вояками УПА такими криївками активно користувалися повстанці Холодного Яру. Далі – трохи про них.

Тоді підземні схрони будували учасники антибільшовицького руху спротиву. Місцем розташування криївок були ліси Наддніпрянщини та Полісся. Функціональне призначення таких споруд переважно зводилося до переховування повстанців у холодну пору року, особливо в час, коли випадав сніг і вистежити повстанську групу можна було за відбитками на снігу.

 

 

Холодноярснькі криївки

– Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом — можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом. На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині, – написав Юрій Горліс-Горський у передмові до свого роману.

Сам же Горліс-Горський описуючи мотиви повстанців Холодного Яру, наголошував на історичних аспектах боротьби. Він писав, що Чигиринські селяни вважали ці землі своїми по праву, пам’ятали, як Москва відібрала у їх прадідів права на свободу, і тому билися за відновлення історичної справедливості. Тому ця боротьба, на думку термінатора, не мала соціального підгрунтя.

Журнал “Артефакт” існує завдяки вашій підтримці! Ми хочемо робити більше якісних матеріалів, покращувати сайт, винагороджувати наших дописувачів, дизайнерів та всіх, хто допомагає розвиватися виданню.

Підтримайте нас невеличким благодійним внеском.

Приват: 4149 4991 1010 5317 (Роман Грицун)

 

Крім того, лідер повстанців наголошує на тому, що боротьба холодноярців була найбільш організованим прикладом боротьби за Українську незалежність у той час. Цитуємо:

  – Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі — визволення України-в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли «товариші» починали через міру обдирати селян — тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об’єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин манастир поблизу нього.

За словами  письменника, назва «Холодний Яр» — перестала бути назвою лише одного із численних ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З бігом подій в Україні перестав він бути повстанчою організацією чисто місцевого характеру. В лавах його боєвиків можна було зустрінути полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону.

А почалося все у 1918 році. Армія УНР відступала, червоногвардійці та п’яні матроси гвалтували українських жінок. В цей момент Україну могли порятувати тільки супергерої. І вони зайшлися. Генерал Тютюнник оголосив мобілізацію козаків на Черкащині, і незабаром утворився полк справжніх термінаторів з Холодного Яру. Вони здіймають над головою прапор «Воля України або смерть» і йдуть бити всіх, хто проти волі України.

Чекісти у своїх доповідях повідомляли, що кількість вояків Холодного Яру досягала 8 тисяч. Правда, зброї всім не вистачало. Тому кожен бій був одночасно моментом втрат і здобутків. Холодноярці якщо і втрачали своїх побратимів, що було великим горем, та все ж здобували у ворогів зброю, якою потім билися проти більшовицьких грабіжників України.

Головний штаб повстанців знаходився у Мотронинському монастирі. Саме там і гартувалася дисципліна холодноярців. Саме звідти почалося організоване повстання 1919 року, завдяки якому партизани-термінатори звільнили від комуністів Черкаси.

Ці успіхи мабуть і мотивували козаків повстанців до ретельного планування подальших операцій. Відбувається рада отаманів Холодного Яру. Зверніть увагу – рада отаманів. В той час, коли Україною шириться отаманщина, і кожен з військових керманичів тягне покривало на себе, дезорганізуючи таким чином всю боротьбу за збереження України, отамани Холодного Яру подають приклад. Вони об’єднуються у спільній боротьбі. Шкода, що мало таких отаманів було.

У 1920 кількість повстанців-термінаторів досягає 30 тисяч. Вони наводять на більшовиків дикий жах.  Але дуже швидко бойовий запал повстанців втрачається. Більшовики здобувають перемоги над військами УНР, і просуваються майже до Варшави. Повстанці не мають нагоди організувати похід на Київ.

Та все ж, отамани Холодного Яру мали сильний авторитет та значну підтримку у місцевого населення. У зв’язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, у ЧК розробили спеціальну операцію з нейтралізації та захоплення холодноярських отаманів.

І їм це вдалося зробити. Брехнею та обманом, комуністи заарештували всіх отаманів Холодного Яру. Республіка припинила своє існування. Але Юрій Горліс-Горський вважав інакше. Він пообіцяв її воскресити. І вона повернулася, лігши на сторінки його історичного роману «Холодний Яр» та закріпилася в історичній пам’яті українців.

Повстанці будували криївки у лісах Холодного Яру. За свідченнями, криївки були настільки великого розміру, що там можна було ховати арсенали зброї, коней та гармати. Важко сказати, чи володіли холодноярці великою кількістю гармат, проте технологію будівництва криївок бійці ОУН та вояки УПА запозичили саме в них.

Українська криївка

Сховки почались з’являтися ще в 30- роках, коли землі входили до складу Польщі, а поодиноко діяли ще до кінця 50-х, коли на чолі Кремля був уже Микита Хрущов.

Місце для бункера обирали за трьома критеріями: непомітність, недоступність для ворога та можливість для відступу. Спершу їх зводили в селах, коли хтось з осередку ОУН чи їхні прибічники будували нову хату, хлів чи комору. Такий варіант був зручним, бо підпільники могли не турбуватися про їжу. Іноді криївки виявляли в куполах церкви.

Траплялись і цілком несподівані сховки – до прикладу в бічному отворі криниці. Упівці спускалися по ланцюгу два метри, відчиняли дверцята і пролазили в тунель. Харчами забезпечувала господиня садиби: ставила приготоване у відро, йшла до колодязя нібито по воду і спускала обід до дверцят. Мережа криївок була настільки густою, що тільки в селі Топільському Івано­Франківської області їх знайшли в 44-ох будинках зі 105-ти.

Лише навесні 1944 року на Волині викрили 530 криївок-складів. У сховищах було майже 170 тонн зерна, 29 тонн інших продуктів, майже тисячу одиниць стрілецької зброї та сотні тисяч патронів. Кожну криївку будували ті підпільники, які мали в ній перебувати, аби ніхто чужий не знав про її розташування. Найважче було заховати вириті кубометри землі. Їх викидали в річку неподалік або виносили у свіжозоране поле.

Справжнім інженерним дивом були криївки для кількох осіб, з яких підпільники не виходили по декілька місяців, переважно взимку, коли видати могли сліди на снігу. Вони мали кілька виходів, ліжка, туалетні кімнати, склади із провіантом, медикаментами та зброєю, вентиляційну систему, запас дров, нафти і навіть автономні кри­­ниці.

Психологічний тиск було витримати важче, аніж усі тілесні незручності. Щоб підтримувати моральних дух, у кожній схованці дотримувалися чіткого розпорядку дня та використовували час для посиленого навчання військової справи та конспірації. Спускаючись у таку криївку всі розуміли, що кожної миті вона може перетворитися на могилу.

Виявивши сховок, енкавеесівці оточували його та пропонували підпільникам здатися. Почувши відмову, починали обстрілювати та закидати гранатами. Іноді, аби взяти повстанців живими, використовували паралітичний газ. Для найгіршого варіанту в них завжди була заготована для себе остання куля.

Повстанська архітектура

Не всі знають, що в сучасному В’єтнамі туристам показують цілі системи підземних схованок з часів антиамериканського спротиву, які «в’єтконґівці» будували за зразками упівських криївок. Досвід спорудження українських повстанчих схронів передали їм військові фахівці з СРСР. У часи повоєнного протистояння на теренах Галичини та Волині радянські спецслужби ретельно вивчали методику побудови та маскування криївок. Тому документували конструкцію кожного виявленого «бункру», розраховуючи у майбутньому при нагоді використати. Така нагода з’явилася через 20 років у В’єтнамі, пише історик Володимир Гінда у сттатті на порталі “Збруч”.

 

Призначення криївок було різним. Спершу їх використовували як речові та харчові склади. З часом почали розміщувати підпільні друкарні та шпиталі. А після переходу 1944 року до підпільної боротьби «бункри» слугували схованками.

Масово будувати укриття вояки повстанської армії стали напередодні приходу радянських військ на терени Західної України. Сиґналом до цього став наказ головної команди УПА від 27 серпня 1944 року по групі «Захід», який передбачав перехід до підпільної війни з явно переважаючими силами противника. При цьому передбачалося діяти малими групами, яким було легше залишатися непоміченими. А ідеальними базами для таких підрозділів були якраз невеликі приховані криївки. Проекти їх часто розробляли повстанці з інженерною освітою. Тож у побудові схованок та їх маскуванні виявляли неабияку винахідливість, проти якої часто були безсилими найкращі специ радянських спецслужб і практики радянського підпілля.

 

Приміром, у селі Підгайчики Глинянського району на Львівщині радянські військові виявили криївку в куполі церкви. А у селі Яблунів Галицького району Івано-Франківщини підпільники створили криївку у бічному отворі криниці. Він був викопаний перпендикулярно до шурфу діючої криниці. Вхід вирізали у дерев’яній стінці колодязя на глибині близько 2 метрів від верхнього зрубу і його не можна було помітити згори. Під час небезпеки повстанці миттєво спускалися вниз до схрону по ланцюгу, до якого було прикріплене відро, відкривали лаз і зачинялися із середини. У такій схованці вони могли перебувати не один день. Продукти харчування їм готувала господиня садиби. Потім ставила приготоване у відро і йшла до колодязя нібито по воду. Спускаючи відро до рівня криївки подавала умовний сигнал і упівці відкривали ляду, забирали харчі, а відро опускали нижче. Набравши води жінка спокійно поверталася до хати.

Ще один оригінальний метод створення криївки – у кухонній плиті. Коли енкеведисти заходили до садиби, повстанці ховалися до схрону і закривали за собою лаз. Господиня своєю чергою підпалювала на металевому черені дрова і ставила баняк з водою. Нікому зі солдатів не приходило до голови, що вхід у криївку був саме під вогнищем.

 

Кожну криївку будували ті підпільники, які мали в ній перебувати. Щоби приховати викопану землю, її викидали в недалеку річку або виносили на свіжозоране поле (якщо криївку готували у приватній садибі).

 

Критеріями вибору місця для «бункру» були непомітність, недоступність для ворога, добра можливість для відступу. Тому це міг бути і ліс, і населений пункт. За формами криївки різнилися: від невеличких, для 1-2 повстанців, до просторих багатокімнатних приміщень. Останні були найскладнішими, бо готувалися для тривалого (2-5 місяців) переховування групи людей без виходу на поверхню. Здебільшого їх відкритим (а не шахтним) способом будували у віддаленій гірській місцевості. Саме там, завдяки важкій доступності для загонів НКВД, вони функціонували найдовше – до середини 1950-х років.

 

Як виглядали криївки, облаштовані в лісі, описав командир УПА на Лемківщині Степан Стебельський (псевдо «Хрін») у своїх спогадах «Зимою у бункрі»: «Бункер наш невеликий: довгий на 4 м, широкий на 3 м, з одного боку високий на 2 і півметра, з другого боку на півтори, так щоб стеля, покрита грубими дошками, мала спад для води. Стіни виложені сухими коленими бельками. Під вищою стіною повздовж стояла прича з дощок, яку ми накривали палатками. Під голову не було нічого, хіба п’ясток. Спання тверде, як за часів князя Мономаха. Воно було таке, щоб через сінники, подушки, солому, сіно не множилися насікомі, звані “приятелями партизана”, та щоб не було “національного тертя”… На одному кінці причі був побудований столик на писальну машину, званий нами “канцелярський кутик”. Над причею стояв образ Божої Матері, прибраний вишиваним рушником і квітами з паперу, під ним Володимировий тризуб та портрет полк. Коновальця. По другому, нижчому боці, біля входу, стояла кухня, вимурована з камінців з потока. Комин – це дві рури, які на поверхні були рівні з землею. При кінці вони дещо вужчі, щоб на випадок наскоку ворога він не міг кидати туди гранати. На день маскувалися рури мохом. Один метр від кухні була умивалька, в якій щоденно кожний стрілець мусів обов’язково митися зимною водою до пояса. Кожен стрілець мав свій цвях, на якому вішав шинелю, шапку і зброю. Нижче вішака стояли два відра на воду до пиття, одне на помиї. На долівці була підлога. Під підлогою – яма, в якій на випадок “попуску” буде збірник на воду. З протилежного від входу боку був підземний тунель на 20 м аж до потока. В потоці він був прикритий колодою. Там була криничка, звідки ми брали воду. В тому тунелі стояли бочілки з м’ясом».

Своє перебування у таких «запечатаних» криївках повстанці намагалися використовувати з користю для справи. Зазвичай друкували листівки, студіювали літературу, писали відозви. Під час перебування у «бункерах» упівці дотримувалися чіткого розпорядку. Колишній вояк УПА Михайло Зеленчук (псевдо «Деркач») в одному зі своїх інтерв’ю у 1990-х роках з цього приводу зазначав: «Як правило, наприкінці жовтня, підчас першого снігопаду, ми заходили у власноруч зроблену криївку і залишалися “запечатані” там до весни. Про події у світі дізнавалися з радіоприймача, але не знали, що робиться навколо нас, у найближчих населених пунктах. Така тривала самоізоляція, звичайно, тиснула на психіку, адже ззовні не долинало жодного звуку. У криївці була така ж дисципліна, як і підчас рейдів, – ніхто не вилежувався, наче ведмідь у барлозі. У суворо визначений час відбувалися заняття за програмою вишколу керівних кадрів. Відпочивати, слухати радіо, читати книжки дозволялося лише ввечері, у неділю та святкові дні. Щоправда, добу під землею “зміщували” для конспірації на 12 годин: коли надворі стояла ніч, у нас вважався день, і навпаки».

 

Життя повстанців у таких криївках було вкрай важким. Не кожен міг витримати просидіти під землею у замкнутому просторі кілька місяців. У багатьох починалися проблеми зі здоров’ям, здебільшого з органами дихання та кишково-шлункового тракту. Давалося в знаки брак свіжого повітря та нормальної їжі. «Кілька місяців без руху, відсутність сонця, денного світла, нормальної їжі, сперте й важке повітря від тісного підземного приміщення, що погано вентилюється, запах біологічного розкладу людських відходів, – пише у своїй книзі «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине» офіцер КГБ Григорій Санников про проблеми повстанців у закритих криївках. – Покладені за нормою 60-75 грамів сала або домашньої ковбаси, що зберігалися в закопаних у підлогу бункера алюмінієвих бідонах, й пара сухарів у перші тижні створювали ілюзію більш-менш пристойного харчування. Потім починалися неприємності. Шлунок відмовлявся нормально функціонувати».

 

Своїми враженнями від зимівлі в криївці ділився з журналістами і Михайло Зеленчук: «Пригадую, як ми вийшли на світ після першої зимівлі у криївці, то буквально злякалися самих себе: обличчя і все тіло настільки змарніли, настільки втратили звичну людську зовнішність, що спершу охопив відчай. Кожен був блідий, аж синій, тільки ясніли очі, звикаючи до денного світла. Довелося два тижні обвітрюватися і засмагати на сонці, щоб люди дивилися на нас без остраху».

 

Загалом будова криївок набула широкого розмаху в ході підпільної боротьби УПА з окупантами, адже завдяки цим зручним архітектурним витворам можна було значний час переховуватися від ворога й виконувати повстанську роботу.

Світлини – з видання “Українська Повстанська Армія. Історія нескорених”. – Львів, 2007.

Джерела і література:

1. Виниченко М. В. Подземная война. Подземная борьба в Первую мировую. Воздушно-наземно-подземно армейская наступательная операция «Мессин» // Журнал «Техника и вооружения». — 2002. — № 4, 5. — С. 37—39, 46—48.
2. Юри Веремеев. Тайная подземная война: туннельные сети \\ https://www.popmech.ru/weapon/11109-taynaya-podzemnaya-voyna-tunnelnye-seti/

3. Українська криївка. Телеграм-канал “Історія України”.
4.  Володимир ГІНДА.   Архітектурні витвори українських повстанців \\ Збруч, 14.10.2013

Журнал “Артефакт” існує завдяки вашій підтримці! Ми хочемо робити більше якісних матеріалів, покращувати сайт, винагороджувати наших дописувачів, дизайнерів та всіх, хто допомагає розвиватися виданню.

Підтримайте нас невеличким благодійним внеском.

Приват: 4149 4991 1010 5317 (Роман Грицун)