Російські пам’ятники в Україні: зносити чи залишити?

Ми вирішили розібрати хто тут правий, а хто – ні, чи можна зносити пам’ятники. Вмощуйтеся зручніше!


Отже. Для початку зазначимо, що коли люди говорять фразу: “не чіпайте пам’ятники, не зносьте їх, це наша історія”, то скоріш за все ці люди не знають, що таке історія. Вірніше – вони думають, що вони знають, але навіть не підозрюють що цих історій є декілька.

 

Так, це правда, історій є декілька і вони є такі:

 

 

Історія, як наука.

Історія, як освітній предмет, котрий вивчають у школі, коледжі та університеті.

Історія, як колективна пам’ять.

Історія, як індивідуальна, сімейна, родинна, особиста пам’ять.

 

 

Коротко розберемо в чому суть цих історій та як вони взаємопов’язані.

Тисячолітня російсько-українська війна як метасюжет світової історії та літератури

Тисячолітня російсько-українська війна як метасюжет світової історії та літератури

 

Історія, як наука – це система інституцій, академічних установ, музеїв, архівів та спільнот професіоналів. У цій системі є певні правила, методологія досліджень. Наприклад, є така штука як історіографія. Історіографія – це спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає саму історичну науку та весь список текстів, які написали професійні історики в різних країнах, в різні часи.

 

А є така штука як джерелознавство. Ця дисципліна систематизує всі історичні джерела – усні, письмові, матеріальні.

 

А є нумізматика – спеціальна дисципліна, котра вивчає монети.

 

Сфрагістика досліджує печатки, вексилологія – прапори, генеалогія – сім’ї, роди, покоління.

Геральдика досліджує герби.

 

Історія як наука дає базу та основу для всіх інших історій: професійні історики готують підручники для шкіл та університетів або ж консультують педагогів, котрі це роблять. Професійні історики напрацьовують концепції, схеми та зміст за яким історія викладається як освітня дисципліна у школі чи університеті.

 

 

Академічний історик та вчитель історії у школі – це дуже й дуже різні професії. Чому? Бо академічний вчений займається якоюсь вузькою темою, наприклад – вивчає родини купців та торговців міста Львів 13, 14, 15 століття. Він займається тільки цим і нічим більше.

 

А шкільний вчитель з історії знає базову інформацію про всі історичні періоди – античність, середні віки, ранній модерн, довге ХІХ століття, коротке XX століття та повинен вміти подати це простими словами та, щоби учні чи студенти це зрозуміли.

 

Саме завдяки роботі шкільних істориків формується таке поняття як колективна пам’ять. Колективна, або національна пам’ять – це окремий вид історії. Суть цієї історії в тому, що ім’ям історичних діячів названі вулиці. На їх честь ставлять пам’ятники та меморіальні дошки, на честь їх перемог святкують національні дати, в честь – невдач чи смертей вшановують пам’ятні й трагічні дати.

 

Це працює таким чином: ти учень школи. Вчитель історії розповів тобі, хто такий Іван Франко, ти йдеш містом і бачиш вулицю Івана Франка, пам’ятник Івану Франку, дім, де жив Іван Франко. Всі пазли складаються в голові – Іван Франко або тут жив, або зробив щось видатне для цілої країни, що навіть у тому місті, де він не жив, є вулиця названа його ім’ям.

 

Історія як академічна наука, веде до освітньої дисципліни, а освітня дисципліна, формує колективну пам’ять, а в контексті колективної пам’яті ми маємо пам’ять індивідуальну. Це працює так: син Івана Франка воював у першій світовій війні, а твій прадід – теж там воював, був у підрозділі Українських Січових стрільців, брав участь у подіях Листопадового Чину, а опісля переїхав у село Орявчик, збудував там хату, одружився з прабабцею і так далі.

 

Індивідуальна або сімейна пам’ять – це про те, що робили ваші діди, бабусі, прадіди, батьки, мами, тати в періоди катаклізмів, воєн, відбудов, реформ, революцій. Ким вони працювали? Який одяг носили? Які успіхи та невдачі мали?

 

 

Якщо інформацію про маму, тата, бабусю, прабабусю ще можна отримати з перших вуст – усно, розпитавши в них самих, то історію про те, як жив ваш прапрадід у ХІХ столітті скоріш за все ви знайдете в архіві. А для роботи архівів потрібні професійні, академічні історики. Ось такий зв’язок. Йдемо далі.

 

Те, якими іменами зватимуться вулиці нашого міста чи села, які пам’ятники стоятимуть на їх вулицях – це вирішує міська рада, мер та місцеві депутати. Не Кравчук, Порошенко, Зеленський чи Кучма, а першочергово – міський голова й депутати за яких голосуєте або ж ви, або ж ваші батьки.

 

Зазвичай, коли обирають назву вулиці чи ідею для пам’ятника, то проводяться публічні обговорення, які організовує міська влада або ж місцеві громадські організації.

 

Тому, якщо у вашому місці з’явилася вулиця Бандери чи пам’ятник героям УПА, а ви якимось чином проти цього – то знайте: це Ваші проблеми. Ви могли ходити у міську раду, на засідання чи особисто до мера й переконувати його, що треба, приміром ставити не пам’ятник воякам УПА, а пам’ятник воякам Нестора Махна, бо вони тут воювали, у ваших краях, а бійців УПА тут не було.

 

Тому оці всі воплі пенсіонерів та людей з особливими політичними поглядами про те, що “декомунізація – це переписування історії, варварство, нас ніхто не питав, взяли й знесли пам’ятник комуністу, поставили пам’ятник націоналісту” – це все до одного місця. Бо є таке поняття як запит суспільства. Наприклад, запит на пам’ятник Бандері. Його формує частина міської спільноти – місцеві історики, письменники, депутати, лікарі, які цікавляться історією і так далі.

 

Для цього існують громадські організації, медіа, журнали, газети, щоби цей запит проявляти та анонсувати. І відповідно, люди, які мають певний запит на перейменування вулиці чи встановлення пам’ятника роблять це через міську раду, мера та місцевих депутатів. Бо поставити пам’ятник без їх відома, перейменувати вулицю – неможливо.

 

Знести якогось Леніна, Чапаєва чи іншого комуніста або роснявого діяча – це часто робиться без погодження з владою. З точки зору закону – цього не можна просто так робити. З точки зору суспільного запиту, а саме суспільний запит і формує закони – це цілком логічно. Влада бездіяльна – ми самі зробимо. Саме так і працювало волонтерство 2014 і 2015 року, коли волонтери та добровольці врятували країну він російської агресії й рятують досі.

 

Тому якщо ви дуже переживаєте за пам’ятник Пушкіну, Толстому, Лермонтову та іншим росіянським інтелігентам і не хочете, щоби їх зносили – ідіть та захищайте ці пам’ятники. Якщо ці пам’ятники демонтують – то на це є суспільний запит, то історики, письменники та депутати наших міст вважають, що цих пам’ятників не має бути.

 

І якщо Ви вважаєте, що це наша історія і ці пам’ятники не можна зносити, то повірте – наша історія куди цікавіша, ніж Пушкін чи Лєнін. Радянський Союз ставив типові пам’ятники типовим діячам по всій території, у всіх містах і селах. Кожне місто мало пам’ятник Леніну, більшість міст мало пам’ятник Пушкіну. Натомість СРСР ігнорував місцевих історичних героїв, які мали цікаві пригоди та зробили щось видатне.

 

Наприклад, у Полтаві народився Симон Петлюра. Він був одним з тих, хто 1917 – 1921 роках творив українську армію, яка боролася проти російської агресії.

 

У Полтаві народився Ісаак Бен-Цві, політик, який став засновником держави Ізраїль та її другим президентом.

 

Саме Петлюрі та Бен-Цві мають бути пам’ятники у Полтаві, а не Пушкіну та Лєрмонтову, яких років через 10 вже ніхто й не читатиме.

 

Колективна історія на те й колективна, що ми всі разом вирішуємо, якими історичними постатями та подіями пістрявітимуть наші вулиці й площі. Якщо ви проти чогось чи за когось – йдіть в міську раду та говоріть про це.

 

Пушкін, Лєрмонтов, Толстой – це культурні герої росіян, яких переселяли в Україну, аби потім сказати: “ ну все, тут тепер росія, ми теж тут живемо, ми говоримо російською і ви говоріть, ви ж її розумієте”.

 

Російські пам’ятники в Україні – це асиміляція нас українців на нашій же території.

 

Але ми маємо тисячолітні традиції самоуправління та самоорганізації – віче в Русі, рада у козаків, магдебурзьке право українських міст. Росіяни завжди діяли й діють тільки за вказівки царя, генсека, президента-диктатора.

 

Тому це логічно, що нині українці об’єднуються та цивілізованим шляхом вимагають зняти пам’ятники російській культурі. А росіяни не можуть нічого зробити, бо банально не мають таких традицій. Вони можуть лиш бурчати, поливати нас брудом, кричати, що ми фашисти.

 

Але фашисти – це вони. Вони – раби. А ми – вільні люди. Тому ми переможемо. Й тому нам вирішувати, які пам’ятники зносити, а які ставити.

20 лютого 2014 року росія почала війну в Україні, ввівши війська на територію автономної республіки Крим. 

11 квітня 2014 року сили спеціальних операцій російської федерації та озброєні автоматами проросійські терористи захопили райвідділ міліції у місті Слов’янськ Донецької області й вивісили там прапор росії. У такий спосіб росія продовжила неоголошену війну проти України та території двох східних областей – Донецької та Луганської.

З лютого 2014 року по лютий 2022 року росія вела активні бойові дії проти України на території Донеччини та Луганщини, збільшувала кількість своїх військ в окупованій автономній республіці Крим, поширювала брехливу інформацію через проросійські медіа та українські проросійські політичні партії, які сама фінансувала.

24 лютого 2022 року де-юре президент, а де-факто – диктатор рф владімір путін оголосив проведення спеціальної військової операції, мета якої – демілітаризації та денацифікація України. Під прикриттям цієї спецоперації Москва почала повномасштабну війну та завдала ракетних ударів по більшості великих міст. Під обстріл потрапили Київ, Львів, Одеса, Суми, Чернігів, Миколаїв. Такі міста як Харків, Маріуполь зазнали великих руйнувань, рашисти спеціально обстрілювали там дитячі садочки, школи та лікарні. Загинуло багато мирних дорослих людей та дітей.

 

 

Друзі! Ми створили проєкт Artefact Info. Це – волонтери, які у режимі 24/7 збирають інформацію про злочини російських окупантів, фіксують всі дані про бойові дії, а також – заяви культурних діячів, спортсменів, компаній. Вони пишуть велику хроніку російсько-української війни, літопис, за яким історики вивчатимуть ці події. Всі дані після війни будуть передані професійним історикам для вивчення та опрацювання!

Редакція сортує все по тегах, за якими потім буде дуже зручно відшукати інформацію зі сфери, яка Вас цікавить.

Підтримайте їх – підпишіться на телеграм канал  або приєднайтеся та пишіть цей літопис разом з ними! Їм дуже потрібна ваша підтримка!

Щоби долучитися, напишіть у телеграм: +38 099 76 46 506

Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.