Парадокс Василя Стуса

Зрозумілий поет, надлюдина та герой нації. І в той же час - герметичний автор, тексти якого досі не змогли осягнути професійні літературознавці

Кожен радянський поет мав вибір: прославляти партію або застрелитися. Хвильовий обрав другий варіант. Тичина – перший. Однак, вони робили цей вибір у 30-хх роках, коли було лишень два варіанти. Стус, який писав з 1959 до 1985 рік, мав на один варіант більше – бути в андеграунді.

 

Ці три варіанти тоді давала держава. Стус пішов далі й винайшов четвертий – боротися із системою. І цю боротьбу він розпочав у місті Горлівка, на Донбасі.


 

Точка неповернення


 

У 1961—1963 роках Стус викладав українську мову та літературу школі № 23 Горлівки. Це Донбас, російськомовне середовище. Але туди відряджали працювати молодих вчителів із Західної України. Якось до Горлівки приїхали працювати вчителі зі Львова. Стус подружився з Василем Шиманським, з яким пішов обідати до їдальні. Львів’янин, відстоявши чергу, замовив перше, друге. Замовлення зробив українською. Почувши це, один з шахтарів, який стояв у черзі, наїхав на Шиманського:

 

 

“Шо ти лєпіш, падла. Па-нашаму гаваріть нє умєєш? Дайте на перше, на друге. Ти шо, сука, по-чєлавєчєскі гаваріть нє умєєш? Нє убилі етіх бандеровцев всех в сорок пяток, так сєйчас вас унічьтожим…”

 

 

Василь Стус підійшов до цього шахтаря, взяв його за шкібарки, підняв угору та кілька разів струсонув.

 

Повернувшись додому, він написав вірш:

 

Ти що казав? Зараза — що казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.

Ти обіцяв — навіки зав’язав

Біль-білий день, що й світу вже не видко?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи — в болота сибірські,

Людські кістки — на добриво візьмеш?

Ти що казав — ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог — так. На полум’ї тортур

Мене огнем осяло зненавиди.

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,

Я — ворог твій — тобі мурую мур

Імперії. Стараюсь до пропасниці,

Закручений, як равлик, в ревматизм,

Точу пісок, вишукую, як трясці,

Для тебе золота. На твій не комунізм.

 

Це була точка неповернення. Після цього Стус влаштує акцію протесту під час показу фільму “Тіні забутих предків”, відсидить у концтаборі, відмовиться від радянського громадянства та віддасть життя за свої ідеї.

Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!

 

 


 

Називати речі своїми іменами


 

Цінність Стусового вчинку в тому, що він..сказав правду. Фашист червоний. Більшовики – вони тільки декларували свій марксизм, соціалістичні ідеї та шлях до комунізму. На ділі ж вони були фашистами, на ділі – це була нова форма російського імперіалізму.

 

Більшовики, як і фашисти, тотально контролювали всі сфери життя, ЗМІ, пропагували культ своїх вождів та влаштовували репресії проти незгодних.

 

Фраза “На твій не комунізм” – це викриття радянської системи. Бо ідеї комунізму у ХІХ столітті в Російську імперію принесли українські інтелектуали. Соціолог Микола Зібер, який викладав у Київському університеті, став першим, хто публічно написав про Карла Маркса та популяризував його вчення, а український революціонер Сергій Степняк-Кравчинський особисто гостював у Фрідріха Енгельса, читав у США лекції про революційний рух та пропагував поезію Тараса Шевченка.

Микола Зібер

 

Своїм віршем Стус хотів показати, що комунізм був хорошою модернізаційною ідеєю, яка на той час була спроможна змінити світ, покращити життя селян та робітників, а російські політики перекрутили її, викривили та свій лад, щоби продовжити свій імперіалізм. Щобільше, саме марксист Юліан Бачинський став першим, хто проголосив ідею Незалежності України.

 

 

Унікальність Стуса, що він боровся із системою, називаючи речі своїми іменами та ведучи цю боротьбу на всіх фронтах: під час офіційних заходів, де була велика кількість людей, на побутовому фронті – у їдальні, де була невелика кількість людей та у віршах, які тепер читають мільйони.

 

 

Євген Маланюк якось сказав: “Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети”.

У випадку з українською нацією, поети стали не просто її вождями, поети стали – батьками-засновниками. Світ, який Тарас Шевченко зобразив у книзі “Кобзар”, створив інтерес до козацтва та минулого, й саме на цьому ґрунті нащадки козацької еліти об’єднали український народ в націю.

 

Однак, нації був потрібен новий міф, новий вогонь. Цей вогонь запалив Василь Стус.


Поет №1


 

Важливо розуміти, що Стус – це останній класик. Він закінчує те, що розпочав Тарас Шевченко. Після смерті Стуса стається Чорнобиль та починається постмодернізм. І дуже шкода, що в постмодернізм ми увійшли як нація не вільна, як нація арештованих, заборонених та репресованих. Як нація, котра не мала своєї самостійної держави, бо УРСР – це хо і держава, проте повністю залежна від іншої держави. І в цьому контексті, роль поета є вирішальною. Бо поезія – універсальний спосіб передати ідеї, смисли, цінності та зробити це рідною мовою. Поезія – це водночас гра, розвага, інтелектуальна праця, спосіб любити та кохати, ґрунт для музики. Поезія – це те, що зрозуміло всім.

 

І от Стус в цьому сенсі – унікальний. Це чи не єдиний поет, який пише водночас і дуже прості вірші, які зрозумілі кожному, й такі, герметичні, інтелектуальні тексти, котрі й досвідчений літературознавець.

 

Щобільше, в останній періоди Стус не пише простих, агітаційних текстів. Й коли, дисидент, співтабірник Стуса Михайло Хейфець просить його прочитати вірші, то Стус відповідає: “не ображайся, але ти нічого там не зрозумієш. Ти російськомовний, а тут і україномовні навряд це зрозуміють”.

 

 

І в цьому парадокс Василя Стуса…

 

 

Однак самої поезії замало. Важлива людина, творець цієї поезії, її історія та шлях.

 

Тарас Шевченко задає тренд: поет може бути більше, ніж просто поетом. Він – герой, надлюдина, яка жертвує собою заради нації.

 

Стус іде свідомо на жертву заради українців. Це він виразив у вірші “Як добре те, що смерті не боюсь я”:

 

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розів’ється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, позирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

20.01.1972

Цей вірш близький до Шевченківського заповіту. Він зрозумілий, на перший погляд, проте глибший, ніж здається.

 

А ось кілька герметичних віршів Стуса, до порівняння:

Куріють вигаслі багаття,

собаки виють до зірок,

а в річці місяць, мов латаття,

доріс до повні і розмок.

 

І в ртутній спеці фіолету

він невимовно довго чез,

лишившись тільки для прикмети,

як цятка сяєва небес.

 

Самотність аркою провисла

над райські кущі в пригри снів.

Шукай по них щасливі числа,

так, як раніше ти умів:

 

той день, як від земної тверді

найперше сонце відійшло,

і той, що мітить знаком смерті

ще нерозгадане число.

 

А ти іще посередині,

ще посередині твоє.

Отож, радій вечірній днині,

допоки в ребра серце б’є.

 


 

Осліпле листя відчувало яр

і палене збігало до потоку,

брело стежками, навпрошки і потоком

донизу, в воду – загасить пожар.

У лісі рівний голубий вогонь

гудів і струнчив жертвенні дерева.

Зібравши літніх райдуг оберемок,

просторив вітер білу хоругов.

Осамотілі липи в вітрі хрипли,

сухе проміння пахло сірником,

і плакала за втраченим вінком

юначка, заробивши на горіхи.

І верби в шумі втоплені. Аж ось

паде як мед настояно-загуслий

останній лист. Зажолобіє з гусінню –

і жди-пожди прийдешніх медоносів.

Так по стерні збирають пізній даток,

так вибілене полотно – в сувій,

так юна породілля стане матір’ю

в своєму щасті і в ганьбі своїй.

Схилились осокори до води,

на шум єдиний в лісі. Яр вирує,

а осінь день, як повечір’я, чує.

 

Кружляє лист в передчутті біди.

 

ХІ.1962


 

НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ

 

Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

виблискує Люципера очима.

 

П’янке бездоння лащиться до ніг.

 

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

 

Охриплі очі збіглися в одне —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищенний,

а чуєш, чуєш протяг у душі!?

 


* * *

 

Посадити деревце —

залишити про себе найкращу пам’ять.

І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту

квіти, кущі, дерева.

Дикий виноград обснував гострі шпичаки,

розвісив лапате листя

і навіть попускав синюваті грони,

повився повій,

трублячи в поблідлі сурми ніжності.

Коло горожі порозпускались такі півники, півонії, жоржини,

що заберуть очі і не повернуть.

Начальство, перевіряючи, як вони виконують взяті соцзобов’язання,

завжди ставило проти графи

“заходи по естетичному вихованню ув’язнених”:

ведеться на високому ідейно-політичному рівні.

Одні тільки підписи високого начальства

їм нагадували забуті шпичаки дроту.


***

 

Перерізане світлом вікно

вулиці — біле по білому,

аж до болю.

Насип.

Далеке шосе.

Машини.

І небо вологе — над.

Шлях у себе:

вабить (уже закритий),

відкривається (на розлуці).

Темінь.

Шукай.

Що там? Сніг

бором — кукурудзиння.

Досвітні таємниці.

Терикон.

Смердюча річка,

глибом випахла.

Нехитрі подорожі

ставком.

Дитяча зверхність,

невимовленне зрідніння

з кригою, з вітром.

Душе, далій.

Скільки не повертайся

черга даремних спроб —

ось воно, зачудоване:

перерізане світлом вікно

вулиці — біле по білому.

Аж до болю.

Насип.

Далеке шосе.

Машини.

І небо вологе — над.


* * *

 

Молочною рікою довго плив:

об мене бились білостегні риби,

стояв нестерпний світ, як круча здиблений,

а попід кручу зяяв чорний рів.

Оце. Оце воно. Оце воно —

лиш ти і я. І здиблений, мов круча,

високий світ. Ану ж, тебе я тручу,

аби з тобою запізнати дно,

де літеплена річка молока

потьмариться до вигусклої спеки,

день збрижиться, утеклий і далекий,

і ледве висхла, наче віск, рука

малу об’яснить свічку. Мов живиця,

спижово-згускла обтікає ніч,

по краплі скапуючи.

Хай святиться

ця маячня, що стала при вікні

і білою, мов неміч, головою

об шибу б’ється. Хай святиться сон

і роками проритий, як прокльон,

цей спогад, що спотворений явою.


* * *

 

Рятуючись од сумнівів,

б’ю телеграму собі самому:

вчасколивесьрадянськийнарод

івсепрогресивнелюдствоготується

гіднозустрітичерговийз’їздкпрс

бажаю тобі великих успіхів,

щиро заздрю, що ось уже тридцять років

ти живеш у найщасливішій у світі країні.

Але й після цього досада не минає.

Тоді я примушую себе пригадати,

що міжнародня обстановка

сьогодні складна, як ніколи,

і заспокоююсь.

 


Роман Коржик

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

More Readings