Операція «Блок». Як КДБ за ніч арештувало українську інтелігенцію або «Розстріляне відродження-2»

12-14 січня 1972 року радянська влада почала нові репресії проти українців. Впродовж трьох святкових днів у Києві та Львові КДБ заарештувало 90 людей. Всі затримані – діячі української культури: поети, філософи, математики, журналісти, історики, митці, їх знайомі. Усіх пов’язувала участь у дисидентському русі та поширення DIY-літератури. DIY, у перекладі з англійської – «зроби це сам». Виявляється, друкувати та поширювати самвидав у Радянському союзі було одним зі смертних гріхів.

 

Спеціально до 50-річчя операції «Блок» журнал «Артефакт» вплітає цю подію у ширший контекст, проводить паралелі із сучасним протистоянням російської та української культури.


 

«Операція Блок»


 

1953 року помирає диктатор СРСР Йосип Сталін. Опісля у Радянському союзі починається політична боротьба. Її виграє Микита Хрущов, стаючи лідером комуністичної держави. Починається період, який назвали «Відлига». У це й період радянська влада послабила цензуру, й логічно, що письменники, режисери та художники, отримавши ковток культурної свободи, почали новий період творчості. Але все ж далеко не всі твори радянська цензура брала до публікації, тож митці вирішили, що друкуватимуться самі. Так і виник самвидав.

Українські письменники, науковці та митці почали об’єднуватися у гуртки, де вільно дискутували про культуру та мистецтво. Радянська влада це дозволяла, але на такі засідання відправляла своїх секретних агентів, щоби пильнувати молоду інтелігенцію.

 

КДБ розробило цілу спецоперацію з назвою «Блок». Суть назви в тому, що українська інтелігенція ніби створила свій незалежний культурний блок й тепер веде альтернативне радянському – мистецьке та літературне життя.

Українські митці самі друкували свої поетичні збірки, журналу. Найбільш популярним був журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.

Український вісник. Фото: istpravda.com.ua

Український вісник. Фото: istpravda.com.ua

 

КДБ з початку 1960 років шпигував за нашою інтелігенцією. І от за 10 років шпигунських ігор, більшовики зрозуміли, що українці створили широку мережу підпільних видавництв, переправляють це закордон. Українська література й культура зазнала нової хвилі відродження. Тому треба це відродження задушити.

12-13 січня 1972 року в Києві були заарештовані поет Василь Стус, літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, математик і публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зіновій Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко.

 

Як пише історик Володимир В’ятрович, у Львові в лещата КДБ потрапили публіцист та літературний критик В’ячеслав Чорновіл, журналіст Михайло Осадчий, релігійний діяч Іван Гель, митець-килимар Стефанія Шабатура і поетеса Ірина Стасів-Калинець. Загалом до кінця року в Києві, Львові, Харкові, Бориславі, Івано-Франківську, Кременчуку, Скадовську та на території Словаччини було заарештовано близько 100 осіб, серед яких були лікар Семен Глузман, бібліотекар Надія Світлична, священник Василь Романюк (згодом патріарх УПЦ КП Володимир), а до кінця 1974 року – 193 особи.


Розстріляне відродження-2


 

Це було «Розстріляне відродження-2». З одного боку, українські митці, арештовані 1972 року – не були розстріляними. Їх засудили до заслань, виправних робіт. Але Василь Стус, приміром, загинув у концтаборі. Багато хто отримав непоправні втрати здоров’я.

 

 

Приклад репресій 1972 року яскраво показує закономірність: як тільки українська культура виходить на високий рівень, Москва одразу починає репресії та фізичне знищення українських митців.

 

 

Хіба російська агресія в Криму та на Донбасі 2014 року – не є проявом цієї самої тенденції? Ну подивіться: Сергій Жадан та Юрій Андрухович на момент початку Майдану стали живими класиками української літератури та шанованими у всьому світі письменниками. В Україні склався видавничий ринок. Андрій Кокотюха написав десятки романів, які успішно продавалися, а Макс Кідрук започаткував у нашій культурі жанр технотрилеру.

 

 

Гурт «Океан Ельзи» та «ВВ» вже мали світове визнання, збирали стадіони. Гриміли гурти «Тартак» й «Танок на Майдані Конго». Зароджувалися «Один в Каное» та «Вів’єн Морт». Потроху виходило на ринок українське кіно. Повним ходом розвивалася фестивальна культура: ZaxidFest уже мав широку авдиторію, а «Файне місто» тільки починало набирати оберти. До нас їздили гастролювати американські та європейські рок-зірки. Ми вже встигли пережити активний розвиток хіп-хоп культури, брейк-дансу. Встиг стати популярним та закритися культовий журнал «ХЗМ».

 

Покоління 1990-хх та 2000-хх років побудувало цілком незалежну та конкурентоспроможну українську культуру. І Москва знову захотіла її вбити.


Покоління


 

«Що робити з поколінням Моргенштерна?». Есей з такою назвою вийшов на сторінках журналу «Артефакт» у серпні 2021 року. Текст став роздумом про те, чому українські школярі та студенти масово слухають згаданого російського репера. Виявляється, музикант транслює цінності й ідеї, які близькі нашій молоді: розкішне життя, гроші, дорогі автомобілі, красиві дівчата. Одна з причин, чому людина споживає той чи інший культурний продукт полягає в тому, що цей культурний продукт – про неї, про те, що цій людині близьке, важливе. Те, що ця людина хоче мати, у що вірить, до чого прагне.

 

Крім того, російські продюсери вливають у своїх артистів тонни грошей, а російськомовний ринок куди більший за україномовний. Тож фактори цінностей, грошей та широти ринку й визначають популярність Моргенштерна в Україні.

А що слухають батьки цих дітей? Український обиватель віком 40+ споживає пісні Лєпса, Круга, Шуфутинського, Газманова та інший блотняк чи московський естрадний поп.

 

Чому старше покоління слухає цих артистів? А тут ситуація інакша: у 1990-хх та 2000-хх роках, коли український музичний ринок розвивався, російські продюсери звернули на нього увагу. Тоді етери українських телеканалів, ротації на радіо та полички музичних крамниць були завалені московським продуктом.

Ніби й ситуація вільної та чесної конкуренції. Для обивателя різниці між українським та російським артистом – не було. Та це тільки на перший погляд. А по факту – російський артист був йому ближчим та престижнішим. А все – через вторинний, сільський статус української мови, який навмисне культивувався у російській імперії та радянському союзі. Українська мова заборонялася або ж напряму або ж через різні культурні й політичні маніпуляції.

 

 

Але крізь бетонну стіну цих заборон проростали квіти української культури й музики зокрема.

 

 

Хто був одним з найпопулярніших артистів радянської естради? Володимир Івасюк. Як КДБ з ним повелося: вони його вбили, а назагал – інсценували самогубство.

 

І хіба це єдина жертва російських шовіністів? Ні! Згадаємо композитора Ігоря Білозіра, якого 8 травня 2000 року вбили у Львові. На перший погляд, це був побутовий конфлікт: Білозір відпочивав у закладі «Цісарська кава», співав з друзями українських пісень, а двоє російськомовних жителів Львова Дмітрій Воронов та Юрій Калінін обурилися на це, бо їм заважали слухати російський шансон. Стався конфлікт, за ним – росіяни почали бити Білозіра та його друга. Від отриманих травм український композитор Ігор Білозір помер у лікарні.

Але це не був просто побутовий конфлікт. Суть в тому, що конфлікт відбувся у побутових умовах, але по суті – мав культурне підґрунтя: ненависть носіїв російської культури – до культури української.

 

Пам’ятний знак на місці вбивства Ігоря Білозіра. Львів, проспект Шевченка

Таке саме підґрунтя мали й репресії КДБ, вчинені 12-14 січня 1972 року проти українських поетів, вчених та митців. Вони були вчинені на ґрунті ненависті й ворожнечі. Звісно, офіційна політика СРСР дозволяла використання української мови та розвиток української культури. Але тільки в тому випадку, якщо українська мова й культура пропагують єдність України та Росії, їх дружбу, співпрацю братніх народів. Як тільки українська мова та культура говорила про свою самостійність, незалежність та окремішність – проти неї одразу починалися репресії, її одразу звинувачували у фашизмі, буржуазному націоналізмі.

І після такого ставлення до нашої мови з боку московитів, після знущання та вбивств наших музикантів – про яку чесну конкуренцію між московським та Українським культурним продуктом можна говорити.

Москва – це гопнік, який не вміє вести чесну конкуренцію. Тому й він вигадує різні «Валуєвські циркуляри», «Емські укази», операцію «Блок» та гібридну агресію в Криму й на Донбасі. Однак українська культура довела свою життєздатність. На жаль, ціною життів українських митців та української авдиторії. Та прийде час, і Москва заплатить за ці жертви.


Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!

 

 

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *