Lifestyle Гетьмана. Як жив та скільки витрачав на свій палац Павло Скоропадський

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот: повалено УНР та проголошено постання Української Держави у формі Гетьманату Павла Скоропадського. З першого дня свого правління Скоропадський оселився у будинку колишнього генерал-губернатора. Це приміщення пізніше почали називати «Палацом пана гетьмана», пише історик Павло Гай-Нижник. 

Палац, в якому мешкав Павло Скоропадський, знаходився на вулиці Інститутській 40, що на розі з вулицею Левашівською. Це було велике кам’яне двоповерхове приміщення, побудоване у київському районі Липки у 1830-х роках. До будинку прилягав сад, який колись був частиною Кловського парку. До 1917 року тут розташовувалися резиденції Київського, Волинського та Подільського генерал-губернаторів. Також тут неодноразово зупинялися члени російської імператорської родини. Зокрема, у 40-х рр. ХІХ ст. у цьому будинку кілька разів мешкав імператор Ніколай І, а згодом у 1852, 1859 та 1869 рр. – імператор Алєксандр ІІІ. З 1864 року в цьому приміщенні була домова церква імені Св. Миколая, яку збудували за губернаторства Аннєнкова на кошти Міністерства внутрішніх справ.

Життя в гетьманському палаці тривало за чітко заведеним регламентом. Робочий день гетьмана був точно розписаний по годинах. При цьому сам Скоропадський працював надзвичайно багато. Прокидався він близько восьмої чи о пів на дев’яту годину ранку й за петроградською звичкою довго приводив себе до ладу.

Проте це не був усамітнений процес. Під час одягання гетьман приймав найдовіреніших осіб, зокрема кравця-єврея, свого полкового товариша та штатного помічника Безака, який повідомляв йому найсвіжіші новини, а також особистого радника й заступника міністра закордонних справ Палтова.

Зазвичай о десятій ранку розпочинався прийом міністрів з доповідями. Кожний міністр міг мати аудієнцію з гетьманом не більше, аніж двічі на тиждень, й доповідати лише протягом однієї години. Раз на тиждень вранці замість доповіді міністрів влаштовувався прийом прохачів або депутацій. Для того, аби потрапити на такий прийом слід було за два дні записатися у Штабі гетьмана у гофмаршальській частині. Після внесення до списку й перевірки особи через Особливий відділ, прохачеві дозволялося прийти.

Прийоми були урочистими. Усі гості вишикувалися за списком у залі, а гетьман у супроводі начальника свого Штабу, палацового коменданта, гофмаршала (гетьманського господаря) та чергового ад’ютанта виходив зі свого кабінету. Декого з гостей Скоропадський запрошував до себе в кабінет й вислуховував окремо.

Рівно о дванадцятій годині розпочинався сніданок. Запрошені заздалегідь збиралися у залі, виходив гетьман й усі прямували до їдальні. Як за сніданком, так і за обідом стіл завжди прикрашався квітами, а в особливо урочистих випадках на честь знатного гостя з квітів викладали або родинний герб, або ініціали запрошеної особи. Їжа була вишуканою, однак не подавали ані горілки, ані вина. Крім запрошених до сніданку та обіду під час частування були присутні: начальник Штабу, палацовий комендант, гетьманський господар (гофмаршал), його начальник господарчого відділу (метрдотель), генеральний писар, Олександр Палтов, Гнат Зеленевський та черговий ад’ютант. За стіл сідали, зважаючи на чин кожного присутнього. Аби уникнути інцидентів, перед кожним прибором клалася записка. Меню страв писалося українською та французькою мовами.

За день на кухні гетьманського палацу видавалося до 200 сніданків та обідів. Проте попри видиму пишність, їхня вартість була дешевшою (брався розрахунок у 10 крб. на день з людини), ніж короткий обід (набагато гіршої якості за гетьманський) у гарному київському ресторані (на той час він коштував близько 20–30 крб. з людини).

Тим не менш, бували випадки, коли грошей не було навіть на придбання продуктів для столу й гетьманському господареві (гофмаршалові) М.Ханенку (небожу Б.Ханенка) доводилося видавати гроші з коштів родинної контори Ханенків. При цьому необхідно врахувати й ту обставину, що майже кожного тижня влаштовувався хоча б один парадний обід, коли доводилося значно покращувати їжу як за якістю, так і за кількістю. Втім, варто зауважити, що попри суцільну економію, гетьман неодноразово піднімав питання про ще більше скорочення витрат на харчування. До речі, за встановленим етикетом, розмови гетьмана з представниками німців (чи то за обідом, чи то на прогулянці в парку) не прийнято було переривати.

Після завершення сніданку Скоропадський здійснював невеличку прогулянку по парку з одним із гостей, після чого прямував до свого кабінету, де у нього знову розпочинався прийом міністрів, який тривав до шістнадцятої години дня. Від шістнадцятої до дев’ятнадцятої години час не був розписаним: тоді гетьман приймав у себе окремо викликаних на нараду осіб. Рівно о дев’ятнадцятій, за тими ж правилами та процедурою, що й для сніданку, усі збиралися у залі й звідтіля прямували до столу. До о пів на дев’яту вечора обід добігав кінця й гетьман приймав доповідь від начальника Штабу, а в іншій кімнаті одночасно відбувалося засідання Ради міністрів. Близько десятої вечора уряд здійснював перерву на пів години й усі виходили до зали; туди ж виходив і гетьман й тут відбувався обмін враженнями та думками.

Після перерви, Скоропадський із начальником свого Штабу повертався до кабінету, де іноді до третьої-четвертої години ранку займалися розглядом поточного листування. Як засвідчував гетьманський начальник Штабу, дуже рідко бували дні, коли вдавалося закінчити роботу до одинадцятої чи дванадцятої ночі. Борис Стеллецький (начальник Штабу) пояснював такий напружений графік роботи гетьмана кількома причинами.

Усі міністри належали до різних соціальних станів, були різними людьми як за освітою, так і за вихованням. Скоропадський нікому з них не довіряв. Разом з тим він усвідомлював недостатність свого особистого державницького виховання, що спонукало до більш тривалого й обережного розгляду доповідей та ретельного вникання в суть справи. Гетьман знав, що більшість міністрів належали до згуртованого партійного середовища – партії кадетів. Водночас, як спостережлива від природи людина, він помічав як, наприклад, Палтов готує його до прийому Бориса Бутенка.

Дехто з міністрів (О.Рогоза, М.Любинський та ін.) подавали йому необроблені доповіді, а лише сирий матеріал, і Скоропадський, соромлячись їх повернути такими, доручав начальникові Штабу самому або разом з ним особисто розібрати деталі певного сирого матеріалу. Загалом, гетьман просто фізично не міг впоратися із тими горами різних записок, проектів та листів, що надходили на його ім’я. Бували дні, коли в нього за день збиралася така кількість паперів, що для перенесення їх у Штаб потрібні були двоє чоловіків. Крім того, Рада міністрів була вкрай не ініціативною й не виявляла творчого підходу до праці в той час, «коли події явно вказували на необхідність проведення в життя, за умовами часу, тієї чи іншої імпровізації». Відтак Скоропадському доводилося давати особистий імпульс й спрямовувати діяльність свого уряду, але при цьому він мусив вникати у кожну дрібницю в поданих на його затвердження паперів.

Взагалі ж, на утримання палацу та всієї його обслуги відпускалося з коштів державної скарбниці приблизно 2 тис. крб. на день. Сам гетьман Павло Скоропадський готівкою отримував зарплатню розміром у 10 тис. крб. на місяць. Як він казав, «на тютюн». Проте якогось законодавчого акту, за яким визначалася б така зарплатня глави держави не існувало. Саме тому 8 жовтня 1918 р. Рада міністрів визнала за необхідне розробити законопроект про надання гетьманові особистого утримання. Тоді ж урядом було ухвалено, «надалі до затвердження законопроекту відпускати на утримання Пана Гетьмана по 25.000 карб. щомісячно, починаючи з 29-го квітня ц/р.». Усі ж кошти на утримання гетьманського оточення та палацу виділялися за окремою смітою (кошторисом) Головної Квартири гетьмана.

14 грудня 1918 р. Гетьманат Скоропадського було повалено. Палац також не витримав виру тієї буремної епохи. Під час окупації Києва поляками (травень – червень 1920 р.) будинок перетворили у пороховий склад, який вони підірвали під час відступу з міста, зруйнувавши таким чином палац дощенту. Руїни вже не підлягали відбудові, на їхньому місці у 1925 р. було влаштовано сквер. У 1934 р. на його місці за проектом архітектора Сергія Григор’єва було побудовано дім для співробітників Ради народних комісарів УРСР, а вулиця мала назву «25 Жовтня» (сьогодні – вулиця Інститутська, 20/8).

Павло Гай- Нижник, доктор історичних наук, портал “На скрижалях”