Леопольд фон Захер-Мазох – дослідник української історії
1869 року Леопольд фон Захер-Мазох у журналі вперше публікує свою повість «Венера в хутрах». Твір з неприховано еротичним змістом викликає справжній фурор у суспільстві та робить львівського письменника відомим.
З того часу ім’я Леопольда асоціюється з тягою до болю, батогів та хутра. В ньому почали бачити виключно автора еротичних (чи навіть порнографічних) розповідей.
Втім , крім цього, Захер – Мазох був справжнім істориком. Більше того, в своїх працях він висвітлював історію України.
Леопольд фон Захер-Мазох
Леопольд був доцентом історії в університеті міста Грац. Вихований у Львові, українською нянею в атмосфері українських пісень і казок він просто не міг не цікавитися історією бездержавного народу, що жив на широких теренах від Карпатських гір до Кубанських степів.
Мазох в своїй художньо – історичній творчості звертався до образу опришків (воно і не дивно він все ж уродженець Східної Галичини).
Свою працю «Карпатські розбійники» він починає словами:
Жоден інший народ світу не відчуває такої особливої потреби в самообороні, як руський, надто ж той, котрий населяє Південну Росію та Східну Галичину.
На думку письменника русинський (український) народ був завжди волелюбним і боровся проти поміщиків та магнатів. Більше того у степах за порогами Дніпра у цього народу вийшло створити справжню республіку.
В карпатських горах теж були люди, що втекли від поміщицького гніту та створили загони народних месників – опришків.
Це були хоробрі й войовничі селяни, які, хоч і сплачували цісарсько-королівській монархії деякі податки, а проте ніколи не перебували в цілковитій залежності від панів-землевласників, ніколи не були кріпаками й не працювали на панщині. Здебільшого цими селянами-втікачами були гуцули — представники однієї з тих волелюбних слов’янських народностей, які живуть у Карпатах.
Пише про них Леопольд.
Втім письменник зауважує цікаву річ: опришки доброзичливо ставилися до австрійських чиновників (хоч ті і боролися з ними), в них вони бачили цісарську підтримку у протистоянні з польською шляхтою.
Час від часу траплялося й таке, що якась ватага опришків несподівано з’являлася до одного з цісарських урядників, котрому не залишалося нічого іншого, як привітно зустріти й щедро почастувати непроханих гостей. Всмак попоївши, скуштувавши чимало різних напоїв і донесхочу натанцювавшись із вродливими сільськими дівчатами, опришки мирно поверталися в гори.
До речі, дядьку Леопольда, що був камеральним урядником в Калуші довелося зустрітися й поспілкуватися з опришками особисто.
Ані руш! — сказав опришок. — Бо інакше я вистрелю в тебе. Та оскільки всі ми ставимося до тебе з повагою, то тобі не обов’язково носити з собою рушницю. Ніхто тебе й пальцем не зачепить. А тепер — на добраніч! — Промовивши ці слова, він подався геть.
Захер – Мазох розповідає і про легенду опришківського руху – Олексу Довбуша та порівнює його з персонажем германської поеми «Пісня про Нібелунгів», Зігфрідом. Згадує народну легенду про те, що отаман був зачарований від попадання куль.
Олекса Довбуш, про якого писав Захер-Мазох
Ну а історію з Дзвінкою та Стефаном він не просто згадує, а й переповідає в деталях про те, як кохана ватажка випитала в нього таємницю того, як його можна вбити і переповіла її своєму чоловікові. Ну а той довго не думав та застрелив Довбуша кулею, вилитою з монети на яку потрапила кров невино вбитого Олексою чоловіка.
Письменник розповідає і про менш відомого опришківського ватажка – Стольнюка, який відрізнявся надзвичайною силою, хоробрістю та шляхетністю. Він був спійманий та страчений, але гідно прийняв свою смерть.
Втім бували серед опришків і ті хто переходив на бік влади у справі боротьби з повстанцями.
Тут варто згадати і те, що в боротьбі з опришківським рухом австрійська влада, крім загонів регулярного війська, вміло використовувала ще й допомогу народних месників, які, розкаявшись у власних гріхах, добровільно йшли на співпрацю з нею. Наприклад, коли один із найсміливіших карпатських розбійників якось уночі лежав біля ватри, згадуючи свої молоді роки, то його охопило неймовірно глибоке каяття, адже колись його душу не обтяжувала жодна провина, а руки його ще не були залиті кров’ю. Надворі панувала цілковита тиша. Аж раптом дерева, що стояли довкола, похилились додолу, вогонь погас, а дим від вогнища, загадково клубочачись, став помалу перетворюватися на якусь дивну постать. Враз перед опришком, якого обійняв панічний страх, постав злий дух, що мав довгу сиву бороду. Спершу нечистий, нахилившись над бідолашним чоловіком, заходився насміхатися над ним, а тоді став пропонувати йому усі земні скарби, аби лише той не відмовлявся від свого кривавого ремесла. І хоч як злий дух не намагався спокусити опришка, а проте всі його зусилля виявилися даремними. Більше того: коли опришок перехрестився, нечистий, обернувшись у дим, здійнявся вгору. Схопившись на ноги, опришок побачив, що вогонь продовжує горіти, а його побратими і далі спокійно сплять довкола ватри.
Захер-Мазох
Наступного ранку він подався до найближчого села і, знайшовши в ньому священика, висповідався йому. Розкаяному грішникові духівник порадив іти до Станіслава й добровільно з’явитися там до найвищого повітового урядника. Той так і зробив. Вислухавши опришка, поважний чиновник завів мову про те, в який спосіб можна було б якнайшвидше покласти край опришківському руху. Наслідком цієї розмови стало те, що невдовзі австрійський чиновник звернувся до уряду з пропозицією сформувати спеціальний загін із тих народних месників, які добровільно перестали опришкувати, а також із тих найманих гуцулів, які добре знають свій край і звичаї своєї народности. На його думку, цей загін мав би підпорядковуватися не військовому командуванню, а найвищому повітовому урядникові.
В Захер-Мазоха є ще твір «Опришок Магас» в якому розповідається про опришка якого не могли подолати польські шляхтичі, як не старалися. Він їх завжди перегравав.
Леопольда фон Захер-Мазоха звикли заганяти в певні рамки письменника – еротиста, прізвищем якого психіатр Ріхард фон Крафт-Ебінг назвав всім відому девіацію. Говорячи про нього в першу чергу згадують «Венеру в міхах» та «Жорстокі жінки» (ну і ще заклад «Мазох-кафе» у Львові, як же без цього).
Втім творча діяльність Леопольда виходила далеко за межі цього жанру. Втім, нажаль, тодішній публіці це було не зоруміти, вона бачила його лише в одному образі. Ну, а щодо його оповідань з української історії то тут справи були ще гіршими – після падіння Габсбургів ні в, шовіністичній у своїй суті, Польщі ні в совку їх просто не друкували.
Вадим Патик
Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!
А це карта приватбанку:
4149 4991 1010 5317
А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!
Переглянути цей допис в Instagram
Post a comment