Ідіоти при владі. Найдурніші витівки, покарання та обвинувачення від радянської бюрократії

Радянський союз – це казна що не тільки в економічному сенсі, а й в управлінському. Так, це оціночне судження, але ми підкріпимо його реальними документами. Кілька архівних папірців про те, що совітські бюрократи вважали злочином та як намагалися боротися з такими “бандитизмом” звичайних українців, а також думки фахових істориків з цього приводу.

---

 

Кримінальний ідіотизм

 

18 травня 1933 року прокуратура Полтави передала до суду справу громадянина І. Григора, який здійснив дуже страшний злочин: він був сторожем у корівнику і під час вахти доїв корівок та нелегально пив їх молоко.

По-факту, злочин, але ж це курва-мать, смішно. Як можна на повному серйозі писати такі документи, звинувачувати сторожа у такого виду злочинах.

 

Переносимося в іншу епоху. Хмельниччина 1955 рік. Сталін вже мертвий. Село Сутківці. Ледарі-колгоспники не виконали план здачі харчів радянській владі та здали аж на 3 курячих яйця менше:

Згодом весь цей ідіотизм знайшов своє відображення у радянському законодовстві.

 

Працювати на себе, мати свою справу – дурість

 

Знаменита стаття радянського законодавства «Дармоїдство» загубила життя величезної кількості людей. З одного боку, сидіти вдома на печі, плювати в стелю і цілодобово лінуватися – це погано. А з іншого, Союз забороняв навіть власну маленьку справу.

 

Одного разу за цією статтею засудили інженера-технолога, який обладнав власну кролячу ферму й пішов з підприємства, почавши жити на дохід з власної справи: мужик продавав м’ясо кроликів, здорову їжу, без ГМО. Але радянська влада його за це покарала.

 

Іншим разом до тюрми загримів пожежник. Він звільнився з рятувальної частини та пішов на ринок, продавати городину, яку своїми руками виростив на дачі.

За цією статтею будь-який бажаючий підняти своє життя на новий рівень міг отримати, не багато не мало, цілих чотири роки колонії.

 

Бабусі-злодійки

 

Бабусі, які продають у метро або поблизу магазинів хустинки, які вони зв’язали своїми руками, викликають напади непідробного розчулення. Однак за часів Радянського союзу такі бабусі вважалися б запеклими злодійками. Звучить, звичайно, смішно, але на ділі радянська владане далеко пішла від правди.

Незабутня стаття 154 Кримінального кодексу передбачала позбавлення волі від двох до семи років з конфіскацією майна за … спекуляцію. Так-так, спекуляцією вважалися не тільки закордонні годинник і краватки, затишно приховані у кишенях піджака, а й хустинки, пиріжки чи яблука бідних бабусь.

 

Ідіотизм трудової дисципліни

 

Особливий ідіотизм радянська влада проявила у 30-хх роках, під час індустріалізації, коли намагалася налагодити трудову дисципліну.

 

Радянська система вигадала п’ятирічні плани розвитку економіки, ставила підприємствам певні норми виробництва. Це з одного боку – нормально, але з іншого – методи, якими влада заохочувала працювати робітників були відверто ідіотськими.

Цитуємо уривок з книги “Історія Полтавщини”, в якому автори докладно розповідають про буксирні бригади та гноблення робітників:

 

Однією з форм морального тиску на колективи промислових підприємств і на окремих працівників, які з тих чи інших причин не виконували планових завдань чи виробничих норм, був т. зв. громадський буксир. Вперше цей рух виник влітку 1930 р. на шахті імені Артема в Донбасі. Суть цього руху полягала в тому, що колективи передових підприємств надавали допомогу відстаючим (брали «на буксир») і виводили їх з «прориву» . Такі буксирні бригади із ударників направляли не тільки з одного підприємства на інше в межах Полтави, Кременчука, Лубен, але й до інших міст і навіть інших реґіонів. Так, у липні 1930 р. кілька десятків ро-бітників-вантажників із колишніх червоноґвардійців та партизан, яких іменували штурмовим батальйоном, направляли для підняття трудової дисципліни на шахтах Донбасу.

Для того, щоб примусити робітників працювати з повною віддачею, на всіх підприємствах встановлювали «червоні» і «чорні» дошки. На першу записували ударників, які перевищували норми виробітку, на «чорну» – відстаючих. Зарплату останнім видавали з окремого віконця каси під глумливі вигуки решти робітників. Відстаючим бригадам чи окремим робітникам на загальних зборах колективу вручали «ганебні прапори» з рогози чи ганчір’я, карикатури на них вміщували в стінгазетах і летючках – «блискавках», які вивішували в людних місцях.

 

Комуністи проти релігії та естетичних культових споруд

 

Ще один різновид ідіотизму червоних – боротьба з релігією та знесення церков, храмів, соборів. Кожен має право на власну думку, свободу слова, совісті та віросповідання. Якщо ти атеїст, то нехай, не вір у Бога, це твій вибір, який треба поважати. Але навіщо насильно змушувати до безвір’я мільйони людей?

Карл Маркс сказав, що релігія – опіум для народу. Більшовики будують новий світ, нову людину. Але при цьому не обов’язково зносити гарні у естетичному плані релігійні споруди. Їх можна використати більш практично: зробити там школу, читальню, книгозбірню. Але ж ні: комуністи просто їх руйнують.

Для боротьби з релігією у 1925 році комуністи організували  «Спілку войовничих безвірників» З 1929 року її почали розглядати не лише як пропагандистську організацію, і з огляду на це, розширили поле її діяльності. Другий Всесоюзний з’їзд СВБ у червні 1932 року офіційно закріпив три напрямки антирелігійної роботи Спілки, за якими вона фактично розвивалася з 1929 року:

1. антирелігійна агітація і пропаганда;
2.  практична антирелігійна робота, безпосередньо пов’язана з соціалістичним будівництвом та боротьбою за новий побут;
3.  участь у місцевому господарчому житті й кампаніях.

Доктор історичний наук Людмила Бабенко пише, що більшовицька влада бачила у церкві єдину легальну антирадянську організацію. Цитуємо

Зміщення політичних акцентів кінця 1920-х р. у бік репресивної рефлексії зумовило висновок про те, що «в останній період релігійний апарат являє собою єдино легальну в наших умовах антирадянську організацію, перетворюється в своєрідну партію куркульства. Цю ролю в сучасний момент виконують всі без виключення місцеві релігійні осередки в незалежності від того, до якої релігійної течії офіційно належить цей осередок, …яку у відношенні до радянської влади проголошує офіційно політику. Від цієї подвійності …діяльність релігійних організацій набуває особливо шкідливого характеру». Цією заявою була задекларована відкрита війна релігії і церкві, пріоритет у якій належав карально-репресивним органам.

Тож, не дивно, що церкви та монастирі у тій же Полтаві закривалися, або ж узагалі зносилися.

Через ідіотизм комуністів місто лишилося без прекрасного готичного або ж іще кажуть – псевдоготичного собору, який називався як Лютеранська кірха.