Хто і коли вигадав гасло “Слава Україні!”
Відсьогодні “Слава Україні!” – це офіційне гасло українського війська. Але хто і коли його придумав? Пропаганда приписує це Степану Бандері. Та це не так. Про історію гасла, з яким сьогодні тисячі українців боряться проти “русского миру” розповідає історик Юрій Юзич.
Слава Україні! – По всій землі слава!
Гасло народилося у Харкові. Загриміло на всю Україну з Києва. Збереглося завдяки зусилллям галичан і волинян у Львові та Рівному. Але в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: “І прийде час, коли один скаже: “Слава Україні! “, а мільйони відповідатимуть “Героям слава!”
Гасло “Слава Україні!” і відповідь “По всій землі слава!” використовувалось ще в середовищі харківської української студентської громади у кінці XIX століття.
Того самого, на базі якого у 1900 році виникла Революційна українська партія (РУП) – перша модерна українська політична партія під російською займанщиною. Перше відоме згадування гасла пов’язане саме із цим середовищем.
Група основоположників РУП, студентів-самостійників Харківського Технологічного інституту (тепер – НТУ “Харківський політехнічний інститут”) У центрі – Юрій Коллард, зліва – Олександер Коваленко, зправа Левко Мацієвич. Харків, 1900 рік
Їхав якось “артільний батько” Микола Левитський у гості до родини Олександра Коваленка – співзасновника РУП, який у 1905 році став одним із лідерів повстання на броненосці Потьомкіні.
Їхав, їхав, розглядався навкруги, але забув назву потрібного перевулку. Спитатись би когось, але можуть засміяти – Харків, то ж не Кобеляки, де всі всіх знають.
“Коли дивлюсь, – іде студент-технольоґ, чорнявий, смуглявий, ну – наш парубок із села, та й годі. Спитатися б його, та якось ніяково.
Коли чую – він насвистує “Ще не вмерла Україна”. – Почекайте! – я до візника. – “Слава Україні!” – гукаю до студента. – “По всій землі слава!” – відповідає, підбігаючи до мене з хідника”.
Далі у своєму спогаді О.Коваленко згадує, що ось так пізнавались між собою ті, що працювали тоді для української справи.
Їх було мало, але вони єднались під кличем: “Не дамо вмерти Україні, не зникне її слава!..”[1].
Цей спогад та попередня цитата цікаві ще тим, що пов’язують походження гасла “Слава Україні!” із українським національним гімном (адже клич сформульовано на основі першого рядка славня “Ще не вмерла Україна”).
Микола Левитський – організатор кооперативного руху в Україні, публіцист. Єлисаветград (Кропивницький), 1896 р. ФОТО: Інститут рукопису НБУВ
В робітничій діаспорі, так званої першої хвилі, теж добре знали, коли вигукувати “Слава Україні!”.
Коли у вересні 1916 року в Детройті (США) під час великого українського віча за участі 1200 осіб було розгорнуто національний прапор, то залом покотилась невтихаюча буря оплесків.
Присутні встали з місць, щоб віддати честь прапору. А з їхніх грудей вирвались могутні оклики: “Слава Україні! Хай живе Україна!”.[2]
Початок революції 1917 року
У березні 1917 року в Києві лише розпочиналась революція. А на мітингах в регіонах відповіддю на гасло “Хай живе автономія України!” вже тоді можна було почути одностайне: “Слава! Слава Україні!”.
Це був звичайний набір гасел, як от: “Хай живе демократична республіка! Слава Україні!”.[3]
Інформація в газеті “Нова рада” про збори, які відбулись 15 березня 1917 року в с. Діївка (тепер мікрорайон м.Дніпро)
В місті Іркутську (азійська частина Росії) тамтешні українці з місцевими робітниками організували першотравневе свято праці.
Солдати і офіцери 12 полку виготовили і показово пронесли через місто два, очевидно величезні, блакитно-жовті прапори…
Підходило багато людей, щоб побачити написи. А там на одному писало “Хай живе вільна Україна!” та популярні тоді революційні гасла. А на другому: “Хай живе автономія України! Слава Україні! Слава всім націям!”.[4]
Опівдні того ж дня в Іркутську сформувалась колона у приблизно 1000 демонстрантів (підтягнулись й солдати 10 полку із своїм українським прапором).
Настрій був піднесений, співали “Ще не вмерла…” і “Ми гайдамаки”. А далі: “…маніфестація рушила. „Слава Україні!” неслося з гурту, з покрівель, і з вікон будинків”.
Демонстарація у Владивостоці з українськими прапорами і гаслами. Ймовірно – весна 1917 року
Перший військовий з’їзд, який проходив 18-21 травня 1917 р. у Києві, вище згадуваного легендарного кооперативного діяча Миколу Левитського вітав стоячи, оплесками та вигуками “Слава!”.
Старий аж заплакав від радості, але відповів: “Дякую… дітки! Дякую!… Слава Творцеві, таки дожив!… Слава Україні!…”. І це “Слава Україні!” підхопив увесь зал.
Херсонець В.Кедровський свідчить: “Довго лунає в залі “Слава Україні!”, а потім переходить якось цілком природно у спів: “Ще не вмерла Україна!” [5]
На тому з’їзді самостійники Міхновського програли боротьбу за військові маси автономістам Винниченка.
Розбіжність в поглядах між тодішніми цими двома таборами маркувались і відповідними гаслами. Напередодні з’їзду юрба українців під домом М. Грушевського кричала: “Слава Україні!”. А на це їм М. Грушевський з ґанку відповідав: “Хай живе демократична Росія”.
Правда, у заявленому П.Штепою посиланні на цю історію в числі “Нової ради” від 7 травня 1917 року, такий епізод відстуній.[6]
Обкладинка книги В.Кедровського (Вінніпег, 1967) у якій зібрано спогади, опубліковані по “свіжих слідах” в кінці 1920-х років в українській періодиці
В.Кедровський згадує, що як повернувся із військового з’їзду в свою Кавказьку кінну дивізію (прозвану “Дикою”), то зібрав українських вояків – в тому числі і кубанців – загалом близько 800 осіб.
Останні слова з його звіту-розповіді були заглушені “гучними оплесками та дружними вигуками “Слава Україні”!”. Далі у своїх спогадах описує, як проходила українізація війська в його рідному Херсоні:
“”…утворити цілий український полк, або й два. Слава Україні!” — закінчив свою промову Лиханський. Це “слава Україні” гучно підхопили тисячі грудей і довго, могутньо лунало воно в повітрі.
Тих, хто вважає себе свідомим українцем і хоче стати під свій рідний жовто-блакитний прапор, прошу піднести руку… Майже всі присутні піднесли руки до гори.
Почулися з початку окремі вигуки, які зараз-же перейшли в один загальний гук: – Слава Україні! Сла-а-а-а-ва Україні!”.[7]
Церковні діячі та віряни не відставали від військових.
На початку травня у Кам’янці-Подільському відбувся єпархіальний український з’їзд Подільської губернії за участі духовенства і парафіян, який обговорював питання українізації церкви та автокефалії. За підсумками нарад з’їзд надіслав телеграму Центральній раді, яка завершувались словами “Слава Україні й її Церкві”.[8]
Проголошення 23 червня 1917 року Першого універсалу Центральної ради українці вітали кличами “Хай живе вільна Україна” та “Слава Україні”[9].
Цього проголошення – навіть повної самостійності – активно вимагали ще делегати першого військового з’їзду, але універсал з’явився лише за підсумками другого військового з’їзду. Майбутній голова Ради Міністрів УНР Борис Мартос залишив спогад, як у Полтаві місцева громада відзначала цей універсал:
“кількатисячна процесія з духовенством на чолі, з українськими прапорами попрямувала до архиєрейського дому, де у дворі стояла дерев’яна, перевезена з Запоріжжя, церква…
В церкві відправлено молебень… вийшов старенький, може, семидесятилітній диякон в облаченії й урочисто, схвильованим голосом відчитав Універсал.
Я стояв близько і бачив, як по його щоках бігли сльози. Коли він закінчив, то пролунало тисячоголосне: “Слава! Слава Україні!””[10].
Українці Петрограду теж організували величаву маніфестацію в столиці імперії на честь проголошення повної автономії України. Попереду походу несли національні прапори з написами: “Нехай живе вільна Україна”, “Слава Українській Центральній Раді” і т. п.[11]
Хроніки не фіксують використання на цьому заході гасла “Слава Україні!”, однак воно скоріш за все там було, бо місцеві українці його добре знали.
У 1917 році українці з колишніх царських гвардійських полків вільно проводили озброєні демонстрації під синьо-жовтими прапорами у столиці Росії. Навіть, на легендарній “Аврорі” діяла організація матросів-українців
Заступник голови Українського генерального військового комітету (УГВК) згадує свою зустріч з українцями, які охороняли “Зимовий палац”: “Ми привіталися з ним (вартовим – Ю.Ю.) і почули відповідь на всі груди “по ґвардейському”: “Слава Україні!””.
Далі, коли вишикувалась охоронна сотня, на вітання Олександра Пилькевича із гвардійських грудей на весь колишній царський палац залунало могутнє: “Слава Україні! Слава Центральній Раді! Слава Генеральному Комітетові! Слава!”.[12]
Повстанський і націоналістичний рух
Традиція вітання “Слава Україні!” продовжувала жити і після того, як Армія УНР опинилась в таборах інтернованих в Польщі. Юрій Горліс-Горський в своїх спогадах, опублікованих у 1933 році (згодом стали першою частиною роману “Холодний Яр”) зазначає, що повстанці на вітання “Слава Україні!” відповідали: “Україні слава!”[43].
Однак Яків Водяний, який у 1921-1922 роках теж був в Холодному яру, у своїй п’єсі, надрукованій в 1928 році, наводить інший варіант вітання холодноярців: “Слава Україні! Навіки слава!”.[44]
А Юрко Степовий (Федір Пестушко) у своїй повісті “В херсонських степах” пише, що його брат – холодноярський отаман Кость Блакитний – вітався “Слава Україні!”, а у відповідь йому відповідали: “Слава!”[45].
Отаман Ілько Струк теж використовував вітання “Слава Україні!”.
З нагоди радянських виборів (28 квітня 1921 року обирались сільські і волосні ради) його повстанці розклеювали відозву, що українці є “народ національний, який уміє постояти за себе”.
Пропонувалось голосувати за революціонерів самостійників і республіканців. А закінчувалась відозва, фрагменти якої передрукував з критикою київський “Більшовик”, такими словами: “Слава Вкраїні – Петлюрі слава!”. Ці ж самі гасла використовувались Струком та його хлопцями і під час усної агітації.[46]
В інтернеті є багато згадок про те, що “Героям слава!” запропонував ще у 1925 році використовувати Юрій Артюшенко в межах Легії українських націоналістів (ЛУН), яка згодом стала спізасновницею ОУН.
Однак, це твердження потребує джерельного підтвердження. Адже багато разів цитована в інтернеті теза починається словами “схоже на те” і лиш після них йде фраза “що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: “Слава Україні!” – “Козакам слава!”. Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням – відповідати треба було: “Героям слава!”“.
У спогадах самого Ю.Артюшенка і у публікаціях про нього, які друкувались у 1962 і 1966 немає взагалі згадки про його яке-небудь відношення до гасла ЛУН.[47]
А у його спогадах за 1957, 1972 та 1985 років йдеться не про вітання ЛУН, а про націоналістичний привіт “Слава Україні!” та відповідь “Слава Україні, Слава!”, які постійно вживав кінний полк “Чорних запорожців” у часі збройної боротьби[48].
Все ж, рік творення ЛУН став визначальним для нового вітання Збройних сил України. У наказі №4 від 10 липня 1925 року Українське національне козаче товариство (УНАКОТО), яке продовжувало традиції “Вільного козацтва”, визначило форму вітання для членів своєї організації: “Слава Україні – Слава Козацтву”[49].
Цікаво, що УНАКОТО очолював Іван Полтавець-Остряниця – один із наближених до гетьмана П.Скоропадського у 1918 році. Тож не виключено, що гасло “Слава Україні! Гетьману слава!” теж було його творінням.
Не пізніше як у 1929 році в середовищі Української військової Організації (УВО) виникло ще одне вітання-формула: “Слава Україні! Слава Вождеві”, яке згодом прижилось в ОУН і було ухвалено, як офіційне на римському Великому конгресі ОУН.
Зародилось це гасло серед прихильників УВО у США, під час візиту Євгена Коновальця до Нью-Йорку.
“Порадившись між собою, рішились ми привітати в себе Вождя згідно з ідеологією УВО — по “військовому”, тобто в часі, коли Полковник увійде до залі, усі присутні на команду “позір”! мають стати на “струнко” лицем до Полковника та в один голос привітати його націоналістичним привітом “Слава Вождеві!” …коли при вході до залі привітано його грімким “Слава Вождеві!” …Полковник відповів “Слава Україні!””[50].
Із середині 1920-х років гасло “Слава Україні” почала використовувати українська пластова молодь в Галичині і Волині (вихованих переважно ветеранами визвольних змагань).
Пластуни вживали його влітку 1927 року поруч із своїм вітанням “СКОБ!” під час пластової зустрічі в Олександрії поблизу Рівного (у результаті цієї зустрічі поляки того ж року заборонили Пласт на Волині).
У підпільному Пласті кінця 1930-х років замість “СКОБ!” використовувалось вітання: “Слава Україні – Слава, Слава, Слава!”. Тобто теж саме, яке згадував Ю.Артюшенко у споминах про “Чорних запорожців” та ЛУН.[51]
Ця відповідь-вигук “Слава! Слава! Слава!” й дотепер використовується в Пласті і використовувалась теж на військовому параді 24 серпня 2018 року.
Саме із середовища пластунів, які масово влились в ОУН після зборони поляками Пласту, гасло “Слава Україні!” повернулось в маси і знову стало популярним серед українців.
Під час Варшавського і Львівського процесів над Степаном Бандерою – та його побратимами й посестрами ще з Пласту – “Слава Україні!” періодично звучало в залі (за що були окремі покарання від польського суду).
Через передруки судових хронік у періодиці вітання розійшлось світом і стало повсюдно вживаним. Ним почали підписувати оголошення і листи, навіть, релігійні громади в США.
До речі, в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: “І скаже один…”.
Але Бандера точно мав знати, що коли угорські війська топили в крові “Карпатську Січ”, то січовики перед смертю часто вигукували “Слава Україні!” (у результаті ще в 1939 році нацисти заборонили використовувати це гасло в українських радіопередачах з Відня).
Тому Другий великий збір ОУН в 1941 році не просто зафіксував своєю постановою вже давно сформовану традицію, але й додав до вітання обов’язкову відповідь: “Героям слава!”.
Повна версія тексту – тут.
Джерела
[1] Коваленко О. На межі двох віків / З минулого: збірник / ред. Р. Смаль-Стоцький. – Т. 2. – Варшава: Український науковий інститут, 1939. – С. 39-40.
[2] Дописи. З Detroit, Mich: Звіт з федераційного віча // Свобода. – 1916. – Ч. 122. – 10 жовтня. – С. 3.
[3] Вісти з краю // Нова Рада. – 1917. – Ч. 5. – 31 березня. – С. 2.
[4] Дописи: Іркутськ // Нова Рада. – 1917. – Ч. 32. – 6 травня. – С. 4.
[5] Кедровський Володимир. 1917 рік // Свобода. – 1928. – Ч. 13. – 19 січня. – С. 2.
[6] Штепа П. Націоналізм москвина // Визвольний шлях. – 1969. – Ч. 5 (254). – Травень. – С. 541.
[7] Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 61, 75, 78.
[8] Вісти з краю // Нова Рада. – 1917. – Ч. 30. – 4 травня. – С. 2.
[9] Допись: м. Кобеляки // Нова Рада. – 1917. – Ч. 70. – 22 червня. – С. 4.
[10] Мартос Борис. Перший Універсал Української Центральної Ради // Золоті роковини: Календар-альманах УНС на 1967 рік. – С. 19.
[11] Українська маніфестація в Петрограді // Свобода. – 1917. – Ч. 101. – 28 серпня. – С. 4.
[12] Кедровський Володимир. 1917 рік // Свобода. – 1928. – Ч. 134. – 11 червня. – С. 2; Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 468-469, 473; Свобода. – 1928. – Ч. 19. – 25 січня. – С. 2; Свобода. – 1928. – Ч. 20. – 26 січня. – С. 2.
[13] Привятанє Керенського // Свобода. – 1917. – Ч. 107. – 11 вересня. – С. 1.
[14] Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 243; Свобода. – 1928. – Ч. 69. – 24 березня. – С. 2.
[15] Шрамченко С. Лінійний корабель-дредноут “Воля” // Літопис Червоної Калини. – 1939. – Ч. 5. – Травень. – С.7.
[16] Гікавий М. Невикористана стихія українського вояцтва в 1917 р. // Альманах-календар “Гомону України” на 1971 рік. – Торонто, 1971. – С. 139-143.
[17] Островершенко Іван. З визвольної боротьби (Спогади) // Дороговказ. – 1966. – Ч. 9 (28). – Січень-лютий. – С. 10.
[18] Гікавий М. Невикористана стихія українського вояцтва в 1917 р. // Альманах-календар “Гомону України” на 1971 рік. – Торонто, 1971. – С. 139-143.
[19] Гікавий М. Третій військовий з’їзд у Києві // Вісник ООЧСУ. – 1975. – Ч. 11 (319). – Листопад. – С. 4-5.
[20] Шульгин О. Місія Симона Петлюри // Діло. – 1938. – Ч. 121. – 5 червня. – С. 5.
[21] Корчинський Михайло. Коли горів дім Михайла Грушевського (8 січня 1918 р.) // Діло. – 1937. – Ч. 67. – 27 березня. – С. 7.
[22] Кушнір М. Бій під Крутами (Нарис) // Крути (Матеріали до 50-ліття бою під Крутами). – Брюссель; Ню Йорк, – 1968. – С. 27-32; Чолій І. Пам’яті Осипа М. Твердовського // Літопис Червоної Калини. – 1931. – Ч. 2. – С. 16.
[23] Биковський Лев. Українці в Трапезунді в ХХ-у столітті // Визвольний шлях. – 1963. – Кн. 11-12 (191). – Листопад-грудень. – С. 1280.
[24] Вістник Союза визволення України. – 1918. – Ч. 19 (199). – 21 квітня. – С. 238.
[25] Куровський В. У матерному Київі (зі споминів синьожупанця) // Вісти з Лугу. – 1930. – Ч. 12. – С. 3-6.
[26] З записок Іллі Рогатинського // Життя і знання. – 1930. Ч. 8 (32). – Травень. – С. 229-233.
[27] Сергійчук Володимир. Всеволод Петрів. – Київ, 2008. – С.119.
[28] Шрамченко С. Прапор голови Укр. держави і Укр. вожнні прапори над Балтиком у 1918 році // Ранок (Дербі, Англія). – 1953. – Ч. 6. – 30 травня 1953. – С. 3.
[29] Новинки // Діло. – 1918. – Ч. 127. – 8 червня. – С. 2.
[30] Кедровський Володимир. 1917 рік. – Вінніпеґ, 1967. – С. 34; Свобода. – 1928. – Ч. 8. – 12 січня. – С. 2.
[31] Холмські українцї організуються // Свобода. – 1919. – Ч. 1. – 2 січня. – С. 6.
[32] Володимир-волинський узято // Нова Рада. – 1919. – Ч. 16. – 24 січня. – С. 3.
[33] Олесницький Я. Перед семи роками. День 22 січня 1919 в Київі // Діло. – 1926. – Ч. 14. – 22 січня. – С. 1.
[34] Як переведено злуку? Спогади учасника // Український вістник (Ню Йорк). – 1928. – Ч. 15. – 19 січня. – С. 1-3.
[35] Свято української Державности // Свобода. – 1937. – Ч. 50. – 3 березня. – С. 3.
[36] Театр і музика // Нова рада. – 1919. – Ч. 20. – 29 січня. – С. 4.
[37] Прохода Василь. Думки про правду. – Дрогобич, 2009. – С. 222.
[38] Гриневич Ярослав. З пригаслих споминів: крейдяні хрести // Вісник ООЧСУ. – 1976 . – Ч. 5. – Травень. – С. 25.
[39] Подюк Іван. На цьому мості стояли ми… / Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. – Т. 5. – Вінніпег, 1976. – С. 96-102.
[40] Станімір Осип. Українська галицька армія в боях з армією ген. А.Денікіна / Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. – Т. 1. – Вінніпег, 1958. – С. 470-484.
[41] Омелянович-Павленко М. Зимовий похід (6.XII.1919 – 6.V.1920 рр.) / За державність. Збірник 1. – Каліш, 1935 – С. 28.
[42] Доценко Олександер. Зимовий похід (6.ХІІ.1919-6.V.1920). – Варшава, 1932. – С. 170.
[43] Горліс-Горський Ю. Рік в Холодному Яру // Літопис Червоної Калини. – 1933. – Ч. 1. – Січень. – С. 13.
[44] Водяний Я.. Холодний Яр. Історична драма на 4 дії. З часів визвольних змагань на Україні 1921 р. – Тернопіль-Львів, 1928. – С. 12.
[45] Степовий Ю. В херсонських степах. – Мюнхен, 1947. – С. 21.
[46] Онацький Євген. Отаман Струк // Свобода. – 1932. – Ч. 232. – 5 жовтня. – С. 2.
[47] Артюшенко Ю. Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917-1966. – На чужині, 1966. – С. 71; Липовецький І. Інженер Юрій Артюшенко // Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді (Торонто). – 1962. – Ч. 13. – Жовтень-грудень. – С. 25.
[48] Артюшенко Ю. По торах борців – за правду і волю. – Чікаґо, 1957. – С. 36-37; Артюшенко Ю. У 60-річчя створення Лєґії Українських Націоналістів / Календар-альманах Нового шляху. – Торонто, 1985. – С. 57; Артюшенко Ю. Лєґія Українських Націоналістів / Коновалець і його доба… 1972. – С. 382.
[49] Давидюк Руслана. Українська політична еміграція в Польщі: склад, структура, громадсько-політичні практики на території Волинського воєводства. – Львів-Рівне, 2016. – С. 323.
[50] Задорецький Петро. Фрагмент з діяльности полк. Є.Коновальця / Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 833-844.
[51] ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 10-11.
Post a comment