Хліб, мир, права людини. Як починалася лютнева революція 1917

У Петрограді мітинги і демонстрації з приводу Міжнародного жіночого дня набули масового характеру – 8 березня 1917року до демонстрантів, що вимагали “хліба і миру”, приєднались робітники Путиловського заводу, які бастували з 2 березня; між демонстрантами і поліцією відбулись сутички. Це стало початком революції, в результаті якої через тиждень російський імператор Микола II зрікся престолу.

Загальна картинка

 

На початок 1917 року в Росії склалась складна економічна і політична ситуація – країна вже понад два роки брала участь у Першій світовій війні, яка складалась для Росії вкрай невдало, що привело до занепаду економіки, внутріполітичної напруженості і продовольчої кризи. 2 березня у Петрограді стихійно розпочались мітинги, викликані нестачею продовольства, які переросли у масові стачки і демонстрації за участю більше 90 тисяч чоловік, а 8 березня (за старим – 23 лютого) – у загальну забастовку, підтриману військами Петроградського гарнізону. 11 березня поодинокі сутички з поліцією переросли у бої з викликаними в столицю військами.

Наступного дня розпочався масовий перехід військ на бік повсталих, які зайняли найважливіші пункти міста і урядові установи; цього ж дня Микола II розпустив Державну думу. У Петрограді почалась анархія, і 15 березня імператор Микола II, який перебував у Ставці верховного головнокомандуючого, після переговорів з представниками Державної думи зрікся престолу на користь свого брата Михайла, чия відмова від коронації привела до падіння самодержавства в Росії.

Цього ж дня було утворено Тимчасовий уряд на чолі з князем Георгієм Львовим. Реальною владою у столиці володіла також Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, більшість в якій мали меншовики і есери. У столиці і країні в цілому склався режим двовладдя – всюди створювались ради і органи, підлеглі Тимчасовому уряду. Ситуація почалась різко змінюватись після повернення на батьківщину з еміграції у Швейцарії лідера партії більшовиків Володимира Леніна. Після прибуття до Росії у червні він висунув гасло на розгортання соціалістичної революції і переходу влади до пролетаріату та найбіднішого селянства.

Anarchy in the Saint Petersburg

Історію будь якої модерної революції варто починати з міста, з міського простору. Яким був Петроград початку 1917 року? За 1 400 кілометрів від столиці імперії йшли бої на фронтах Першої світової. До міста з’їжджалися переселенці із західних губерній. Як пише історик Дмитро Надсадний у статті «Допомога біженцям в Петрограді в роки Першої світової війни», станом на лютий 1916 року, Пітер прийняв більше 100 тисяч вимушених переселенців:

До 29 лютого 1916 року в столиці було зареєстровано 100 704 біженця (44 тисячі чоловіків і 56 тисяч жінок). Основна маса мігрувала з губерній Північно-Західного краю і Прибалтики (в тому числі 22 тисячі чоловік – з Риги). За 1915 рік через муніципальні установи отримали різні види допомоги 44 736 чоловік, або близько 45% від загального числа біженців, – пише дослідник

У ситуації коли продовольство першочергово йшло на потреби війська, а у Петербурзі зростала кількість населення через притік біженців, погіршувалося матеріальне становище і старих, і нових жителів столичного міста. А  динаміка зміни населення малюється наступним чином:

1914 рік – 2 118 500;

1915 рік – 2 314 500;

1916 рік – 2 415 700;

1917 рік – 2 300 000;

Тобто, на момент початку війни у місті жило майже 2 мільйони 120 тисяч людей, а впродовж трьох років кількість населення зросла до 2 мільйонів 300 тисяч.

Якщо додати сюди фактори, що заводи й фабрики працювали на потреби фронту, то отримаємо ми такі наслідки: черги до магазинів, зростання цін на продукти. А це б’є по добробуту населення.

Як пише Борис Колоницький, колишній декан вже закритого «Європейського університету» (м. Санкт-Петербург), довжелезні черги були місцем збирання та поширення чуток. Чого тільки не говорили місцеві жителі та ті, що «понаїхали», у довгих «хвостах» магазинних черг. Казали, що цар продався німцеві, що це монархи з жиру бісяться, а прості люди страждають.

Чутки та провокації ширилися і в середовищі політичного істеблішменту. Про зраду імператора говорила і дружина очільника Державної Думи Михайла Родзянка Анна:

– Тепер ясно, що не одна Олександра Федорівна (дружина Царя – авт.) винна у всьому, він як російський цар ще більш злочинний.

Після черг та продуктів люди потребують одягу, даху над головою та ліків. От якраз ціни на продукти фармакології зросли в тричі. Чому? Драгдилери закуповували якісні німецькі ліки у нейтральних країнах, і везли їх до Петрограду. Вони спекулювали на тому, без чого люди просто не могли обійтися.

І от приходить 23 лютого. За новим стилем – це є 8 березня, міжнародний день солідарності трудящих жінок. Тоді цю подію відзначали робітниці російських заводів та фабрик. Принаймні, у Петербурзі. І саме жінки, працівниці текстильних цехів вийшли на мітинги, загітувавши інших. Чому саме вони? Чоловіки не дуже то хотіли світитися на вуличних акцій. Час військовий, на фронт загребти можуть. Жінки цього ж не боялися, це раз, ну а по-друге – хто тягнув на собі сім’ю та дітей. Більшою мірою – жінки, бо їх чоловіки або ж загинули, або ж іще досі воювали.

Мітинг робітниць і робітників, який розпочався по той бік річки Нева, перенісся на центральні вулиці Петрограду. А на невському проспекті – бари, ресторани, булочні кіоски…черги. Уявіть собі, що відбувається, коли колони мітингувальників змішуються з голодними, невдоволеними біженцями, містянами, які чекають своєї черги, щоби купити хліб в три рази дорожче, ніж то було до війни.

Почалися грабунки з криками «Дайте хлібу!». Три дні – 23, 24, 25 лютого у Петрограді вирувала анархія. Не в сенсі безвладдя, а в сенсі спонтанного бунту, несподіваного розвитку подій. Спонтанний чинник революції зіграв свою роль.

Як пише вже згаданий Борис Колоницький важливим було те, як на акцію протесту відреагує головна вулиця Петербургу – Невський проспект.

Невський проспект – місце демонстративного споживання, тут знаходяться ресторани, дорогі магазини, театри, банки, урядові відомства. Тут студенти, офіцери, банківські клерки, дами, які роблять покупки в магазинах. Ставлення публіки Невського проспекту було непередбачуваним, але дуже часто вона співчутливо ставилася до маніфестантів-страйкарів. А ті зупинялися на якихось перехрестях, кричали «Хліба, хліба!», – говорить Колоницький.

У підсумку – Невський проспект підтримав революцію, поліція не змогла впоратися з демонстрантами, а козаки, які мали силу захистити режим та розігнати повстання, зайняли позицію, близьку до нейтральної.

12 березня 1917 року українці Петрограду проводять маніфестацію. 20-30 тисяч людей пройшли вулицями російської столиці під українськими прапорами. Акція присвячена революції та недавній річниці з дня народження Тараса Шевченка. Головне гасло – «Нехай живе вільна Україна у вільній Росії». Мова йшла про автономію України.

Революція в Україні: мирна Полтава та радикальний Кременчук

Полтавці про революційні події у Петрограді дізналися аж 28 лютого. Телеграф на станції Полтава-Південна передав екстрене повідомлення. Однак, губернатор, болгарин Русчю Моллов ще 4 дні приховував цю інформацію від громади міста. І тільки 3 березня преса написала про ці сенсаційні відомості. Ще день-два полтавці «спали», і лишень 5-6 березня у Полтаві, Кременчуці та інших містах губернії почалися мітинги й демонстрації.

Але перед тим політичні лідери міста, вже знаючи ситуацію, встигли провести закриті засідання. Так, 28 лютого відбулося розширене засідання губернської земської управи під головуванням Сергія Іваненка. Політичний бомонд міста й губернії підтримав Тимчасовий уряд, вирішив, що війна має вестися до переможного кінця, і висловився за недопущення повтору кривавих подій 1905-1907 років.

Своє слово сказала і громада міста. Спогади про події у Полтаві зафіксувала на папері тодішня юна гімназистка Женя Московець:

 Наші гуртяни з «Юнацької Спілки» … вийшли на демонстрацію. Ми йшли в шеренгах та стволи революційні пісні. Люди повиходили на вулиці, нас оточував великий натовп полтавців.

Юнаки з гуртків «Юнацької Спілки» взялися за руки та зробили навколо дівчат живу огорожу, щоб натовп не штовхав. Поліції нігде не було. Ніякої охорони громадського спокою. Проте не було ніяких порушень. Так ми пройшли до міського садка. Біля пам’ятника «Слави» почався мітинг. Якийсь чоловік дужче всіх вшгваляв Керенського, говорив, що він соціаліст та розумний керівник.

Нам ваш так було весело, радість така велика, що ми не знали, де знаходимось, на землі, чи на небі. Нам здавалося, що тепер всі будуть щасливі. Всі промовці нам подобалися. Соціалісти всі хороші. Всім промовцям ми кричали «Слава!». Демонстрація була до самого вечора.

Про інші локації мітингарів, кількість демонстрантів та перші політичні гасла пише історик Віктор Ревегук:

6 березня в Полтаві на демонстрацію вийшло більше 20 тисяч жителів міста і навколишніх сіл, а також солдати і офіцери полтавської залоги, учні шкіл і гімназій. По закінченні демонстрації біля пам’ятника І.Котляревському відбувся мітинг, на якому з палким закликом до національного відродження України виступив один із лідерів української партії соціалістів-революціонерів Микола Ковалевський.

У Кременчуці все було значно радикальніше.

Багатотисячною масою солдатів та народу силою звільнені 200 заарештованих. Управа розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені. Більшість членів поліції поховалися від загрози розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилось. Залишився один. Зовсім безсилий, – писалося у телеграмі кременчуцького поліцмейстера Полтавському губернаторові 4 березня 1917 pоку.

Що стосується хлібної кризи та черг, яка била ро жителям Петербургу, то Полтава зовсім інакше переживала це явище. Про це нам розповіла доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України Полтавського національного університету ім. Короленка Людмила Бабенко:

Хлібні черги зустрічалися повсюди, майже у кожному місті. Але у невеличких провінційних містах, які були більш пов’язані із селом, ніж великі промислові центри, продовольчі кризи переживали не в таких відчутних масштабах. Хлібу більш-менш вистачало. Полтава стала саме таким містом, – розповідає Людмила Бабенко.

Київ: енергетична криза, рада громадських організацій та Центральна Рада

Напередодні революції Київ також потерпав від продовольчих нестатків. До цього додається ще й енергетична криза. Як то кажуть – голод, холод і дефіцит. Можна було би й бунтувати, паралельно з Петербургом. Але ні. Преса, за вказівкою місцевою влади приховує інформацію про події у Петрограді. Про це на «Громадському радіо» розповів історик Володимир Володько:

Київ не уник загальної тенденції великих міст російських губерній. Кінець 1916 та початок 1917 року – це хвиля дефіциту, який призвів до продовольчої кризи – дефіцит хліба та енергетичної кризи – дефіцит вугілля. В Києві до бунтів не доходило, але тут також були «хвости» біля хлібних лавок і ситуація була доволі напруженою. Люди збирались ще з п’ятої ранку, аби отримати хліб. Основною проблемою був дефіцит житнього недорогого хліба через те, що житню муку довгий час не завозили. Тому не випікалось достатніх об’ємів хліба, щоб прогодувати бідну частину населення.

Коли у Петербурзі вже формується нова влада, а мітингувальники співають революційні пісні, газета «Киевлянин» пише про хроніки бойових дій на фронтах Першої світової, поливає брудом німецького кайзера Вільгельма. Та найбільш кумедним видається публікацію указу Миколи ІІ про перерву в роботі Державної Думи. Указ в газеті є – а царя при владі вже немає.

Коли ж інформацію про зречення царя та революцію стає даністю, у Києві члени міської думи та управи, військово-промислових комітетів, земські представники йдуть на нараду до начальника київського військового округу генерала Ходоровича. Військові у прифронтових регіонах мали серйозний авторитет, і не порадившись із ними ніхто не вершив жодних політичних кроків.

Опісля наради була утворена об’єднана рада громадських організацій Києва, які сформувала свій виконавчий комітет. Очолив комітет думський управлінець з великим стажем Микола Страдомський.

Цікавий факт: першим владним органом, який утворився в Києві була саме ця рада громадських організацій, а не Українська Центральна Рада на чолі з Грушевським.

Але 3 березня 1917 року, по-суті одразу ж коли цар офіційно відрікся від престолу, у клубі «Родина» зібралися діячі «Товариства українських поступовців» та декілька соціал-демократів. Це був чи не єдиний громадсько-політичний двіж, який офіційна царська влада у свій час дозволяла.

Члени цього засідання задалися питаням – що ж робити далі? Адвокат Синицький запропонував створити Центральну Раду:

Хто ж придумав цю назву? Виявляється, Синицький. Його приятель Королів-Старий згадує, що ми це обговорювали і Синицький каже: дивіться в кожному селі є Рада. А в Києві яка має бути? Центральна! – розповів історик Олександр Кучерук у програмі «Машина Часу» на 5-му каналі.

Перше засідання Центральної Ради відбулося не у знаному Будинку вчителя, а в приміщенні, яке зараз дислокується біля входу в метро «Золоті Ворота».

І першим медіа-кроком Центральної Ради стала публікація, а точніше  – проплачене оголошення у газеті «Киевская мысль». Зранку, 4 березня Максим Синицький подався до редакції цього видання. Він попросив опублікувати оголошення, штибу збирається «Центральна рада», на засідання. Це був перший досвід УЦР в медіа.

Колаж: Рузанна Давітян, tribuna.pl.ua