Як козаки та селяни конфліктували. Соціальна боротьба у Гетьманщині 18-го століття

«Загострення соціальної та класової боротьби». Ця фраза звучить якось в радянському стилі, та все ж має певний сенс. Адже у всі роки, у всі віки, у кожному суспільстві панувала атмосфера соціальної боротьби, коли умовно кажучи багаті відбирали у багатих землі, майно, власність, рейдерували їх територію. Про бідних взагалі можна промовчати. У світлі соціально-напруженої ситуації, яка останні роки підігрівається в Україні, не зайвим буде пригадати які конфлікти між різними верствами населення у попередні періоди історії. Приміром, у ранньомодерний час, коли конфліктували і козаки, і селяни. 

Соціальні процеси  на теренах україни 18 століття у порівнянні із 17 століттям зазнали ще більш відчутних змін. Відбулася уніфікація соціальної структури українського і російського суспільства. Правляча верхівка гетьманщини впродовж 18 століття поступово зливалася з московською феодальною елітою. Доказом цієї тези є беззаперечні факти формування великого феодального землеволодіння. Для прикладу, візьмемо Лубни і Лубенський полк. У цей період на Лубенщині інтенсивно зростає кількість царських, гетьманських земельних пожалувань на користь козацької старшини. Наприклад, гетьман І. Мазепа нагородив Д. Зеленського, що був полковником, багатими маєтностями, віддавши у володіння м. Костянтинів з прилеглими землями.

Російські самодержці, підтримуючи феодальну верхівку українського суспільства, щедро дарували своїм фаворитам земельні ділянки, що входили до юрисдикції Лубенського полку. Так, у 1744 році імператриця Єлизавета передала в повне володіння генеральному бунчужному Д.Оболенському містечко Горошин. Через кілька років імператриця подарувала придворному бандуристу Г.Любистку території, наділивши його «Лубенськими землями і тяглими селянами».

Зростають земельні наділи Мгарського монастиря. Як свідчить жалувана грамота монастиреві від імператриці Єлизавети Петрівни, у першій половині ХVІІІ ст. йому належали села Вільшанка, Лука, Хитці, Мгар, Піски, а також знатні наділи і сіножаті у селах Булатець, Тишки, Лукім’я, Березоточа, Крем’янець та містах Селецьке, Лубни, Миргород, Лохвиця, Ромни.

Як бачимо, верхівка духовенства перетворювалася у багатих землевласників.

Сільське духовенство, в свою чергу, володіло невеликими домогосподарствами. Згідно з даними за 1765 р. у с. Ведмеже було 2 домогосподарства, що належали духовним особам – 53-річному священику місцевої Свято-Покровської церкви Якиму Васильєву та 50-річній вдові священика Ганні. Як відзначає дослідник історії Лубенщини О. Сакало, число мешканців родин духовенства в селах Роменської сотні коливалося від 4 до 40 осіб у різних сім’ях. Цей же дослідник стверджує, що населеність домогосподарств сільського духовенства Лубенського полку була достатньо високою. З цього можна зробити висновок, що сільські священики мали високий рівень життя, жили у статусі середнього класу, маючи стабільні прибутки, збалансоване господарство, і при цьому не відносилися до соціальної групи великих і середніх феодалів.

Певні соціально-політичні зміни відбулися в житті міста. За підсумками ревізії 1740 р. в Лубнах нараховувалося 352 двори, в яких проживали і козаки – 364 сім’ї козаків, а також посполитих. Поступово починає формуватися найзаможніша категорія міського населення.

Однією з найзаможніших міщанських родин м. Лубни була родина Кулябок. Документи свідчать, що “мещанин и обыватель лубенский Иван Кулябка, сын священника Троицкой церкви Ильи уже с 1631 г. стал скупать не только нивки… и хутора под Лубнами”.

Рядові козаки Лубенського полку у 18 ст. суттєво погіршилося. Урядова гетьманська реформа 1735 р. розділила козаків на дві категорії: заможних, боєздатних – виборних, і на бідних, що не мали спорядження. Фактично найбідніші рядові козаки перетворилися на слуг більш заможних козацьких верств,їх використовували на будівництві прикордонних об’єктів. Причому вони самі повинні були забезпечувати себе одягом, транспортом, провіантом .

Становище селянства  погіршилося . У 1701 р. гетьман І. Мазепа видав універсал, в якому намагався регламентувати працю селянина: “…Приказиваєм, аби не больше, только два дні в тиждень, роботу ему панщиною отправовали, а інші на свої оборонами потреби”.

Однак селяни Лубенського полку протестували проти такої ситуації і відмовлялися виконувати навіть дводенну панщину. Жителі сіл Перекопівки і Волошинівки у 1722 р. активно ігнорували гетьманські постанови, що змусило наказного гетьмана П. Полуботка видати універсал:

“Вам войтам посполитими людьми с. Перекоповки і Волошиновки, …Грозно упоминаєм і приказуєм, абисте подлуг монаршей грамоти і універсалов гетьманских… должное послушенство і подданскую повинность отдавали по прежнему”.

Окрім існування феодальних повинностей селяни Лубенського полку страждали від свавілля козацької старшини. У 1728 р. селянська громада с. Волошинівки подала скаргу, в якій розкривала сутність свавільних дій сотника Жуковського: “Многии здирства нам зативает… особливе под час всяких жнив накладається”

Можемо сказати, що місцева старшина експлуатувала селян. Особливо яскраво це проявилося, коли імперський престол посіла Катерина ІІ. Ситуація у соціальних відносинах загострилася ще більше. Зокрема, у 1767 р. селяни с. Кліщинці Лубенського полку відмовилися виконувати повинності, вчинили напад на панський двір. джерела нам говорять, що представники старшини Лубенського полку – В. Туманський і Ф. Лисенко, писали скарги на місцевих селян: “Немалі кривди заподіяні нам в нашому маєтку в с. Кліщинцях… навально й гвалтовано напали на будинок… розламали загорожу. Прийшли в таку зухвалість, що понад 30 чоловік стали неслухняними і оголосили прикажчикам: якщо хто прийде вимагати від них звичайної підданської повинності, то вони такого на смерть заб’ють”. Крім цього жителі села Кліщинці, борячись за свої соціальні права, захоплювали сіножаті, перешкоджаючи старшинській верхівці вести свою економічну діяльність

На Лубенщині розпочалася соціальна боротьба, котра проходила в контексті загальноукраїнського національно-визвольного руху, що отримав назву Коліївщина. Ідейним натхненником того руху став син Лубенського осавула ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський. Він був автором “Золотої Грамоти”, яка стала програмним положенням повстанців. Як ми знаємо, похід повстанських загонів розпочався у травні 1768 р. В цей час селяни Лубенщини ведуть боротьбу з місцевою старшиною. Лубенський полковник Кулябка доносить в малоросійську колегію про опір повстанців: “… бунтівники похваляються переправитися човнами і вчинити на мене напад…”

Повстання Кліщинських селян зазнало поразки. Сенат видав указ про покарання учасників цієї боротьби: “Засудивши 5 призвідців повстання в Кліщинцях до заслання і Нерчинськ, сенат ухвалив: інших же, всіх 120 чоловік – козаків, які вчинили такий зухвалий бунт… записати їх в мужики”

Отже, можна стверджувати  що 18 століття ще більше поглибило соціальні конфлікти. В середовищі окремих суспільних верств яскраво виразились антагоністичні тенденції та розшарування. Це і стало причиною до міжстанових сутичок, в яких брали козаки, селяни та представники заможної старшини.