Богдан Хмельницький із сатанячими рогами. Хто і чому так намалював гетьмана?
Цій карикатурі більше 350-ти років. Для ХVII століття було досить домалювати до цілком реалістичного, парадного портрету ріжки, щоб надати йому абсолютно нового — не смішного чи глумливого, а загрозливого значення.
Роги та звірячі вуха — символ і сьогодні абсолютно зрозумілий, хоч і дещо призабутий. Вони були і є атрибутом диявола. Вони робили з Богдана (Богом Даного!) породження пекла. Тоді подібна гра із символами, значеннями й іменами слів була достатньо промовистою. Наш час втратив здатність до відчуття таких нюансів. Чорний PR вигадали не сьогодні. Але у кривавому XVII столітті він мав вочевидь більше відтінків чорного.
“Богдан Хмельницький, Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь” — бучна латинська інтитуляція парадного варіанта портрета була замінена на карикатурі на значно скромніше “… і Народу Українського командир”. Тобто одне-єдине слово “Dux” було замінено на “ductor”. А іще латинське “ductor” можна було б витлумачити і як “вожак”, і тоді рога перетворювалися на досить прозорий натяк на відоме у всі часи пріслів’я про баранів та цапа.
Як свідчить підпис, і портрет, і карикатура належали різцю одного і того ж гравера, гданського майстра Гондіуса.
У 1651 році він відобразив тільки два погляди сучасників на Хмельницького, тільки два його обличчя. А сучасники, як відомо, вважали, що облич тих у Хмельницького — тисяча. І жодне з них — справжнє.
Існує кілька версій чому парадний портрет Хмельницького був перероблений Гондіусом на карикатуру. Якщо дуже коротко: на мистецтво вплинула політика. Утім, ця майже детективна історія заслуговує на те, щоби розповісти про неї окремо. Згодом буде.
Цапині роги й звірячі вуха були настільки недоречні, що свідомість фіксувала їх тільки по якійсь хвилині уважного розглядання портрету.
То врешті-решт перетворилося на гру, чи експеримент. Варто було запитати когось із знайомих, або колег про те, чи нема у портреті чогось зайвого.
Хтось відповідав коротке “ні”, хтось вважав композиційно недоречним маленьке зображення герба на тлі, хтось просто якийсь час вагався і не знаходив жодної відповіді.
Тож часто треба було тицяти пальцем у ті відростки із дещо дурнуватим питанням “а це?”, і потім втішатися несподіваністю реакцій співбесідників.
Той тест був навіть не на уважність. Тест був на здатність опиратися стереотипам.
Олександр Зінченко, Історична правда
Post a comment