Колорит аматорів. Інтерв’ю із засновником футбольного клубу Серет
Як до клубу Серет потрапляли легіонери з Демократичної республіки Конго, звідки в команді взявся вихованець київського Динамо?
Український аматорський футбол, обласний, районний – річ різнобарвна. Більшість клубів формуються на базі сіл, містечок, районних центрів, зі своїм колоритом. Та сьогодні ми поговоримо про команду, яка створилась в спальному мікрорайоні обласного центру і пройшла шлях від дитячої команди до представника восьмого дивізіону чемпіонату України. Для цієї розмови редакція “Артефакт Футбол” запросила капітана, а нині – тренера ФК Серет Сергія Томчука.
Як до клубу Серет потрапляли легіонери з Демократичної республіки Конго, звідки в команді взявся вихованець київського “Динамо” і ким надихається Сергій при організації дій у клубі – дізнаєтесь у даному інтерв’ю. Публікуємо першу частину…
– Звідки і коли в тебе виникла ідея створити клуб Серет?
– Це було давно, у 2017 році. Хоча займався частіше вільною боротьбою, в дитинстві завжди любив грати у футбол, хай ніколи ним професійно не займався. Тим не менш, мене цей вид спорту цікавив – і якось зібрався зі знайомими хлопцями, поділились на рандомні команди, пограли на велике поле. Потім вони покликали в “сітку” (штучний огороджений майданчик для футболу – прим.) біля 26 школи і звідти фактично й зародилась ідея створення клубу. Там я познайомився з Вадимом Бобриком, з яким і починав грати. Знав давно Віталіка Любінського, Володю Пастуха, років сім-вісім – того їх першими й покликав з собою. З часом додавались інші хлопці, набирались хороші гравці – і отак поступово ми доросли до регіональної ліги.
– А з чого ви насамперед починали?
– Тоді тренувань як таких не було – суто збирались побігати у вільний час по майданчиках, по “сітках”, а далі під’єднав свого тата, Михайла Григоровича, який є ліцензованим тренером. Опісля винаймали зал в 26 школі, тренувались, навіть набрали резервну команду, хай з часом багато людей звідти відсіялось і лишились тільки основні гравці, згодом підкріплені іншими, прийдешніми.
– Ти згадав кількох людей, з якими починав будувати клуб. Чи лишилась якась частина з них, чи зараз нікого з них нема вже в “Сереті”?
– Лишились, навіть доволі багато. З першої “офіційної” гри – коли вже мали офіційні емблему, форму, та сталий склад – зберігся Віталій Любінський, наприклад. Хочу відзначити, що позаминулої неділі, як грали з домаморицьким “Колосом” в першій лізі району, Віталік дебютував в якості капітана – і то, на мою думку, надовго закріпиться. Він це цілком заслужив за свої роки перебування в команді.
Також Володя Пастух залишається активним гравцем; Дмитро Коцюба є вагомою частиною клубу, хоча зараз він нечасто відвідує тренування та ігри через роботу; Сашко Заєць фактично виріс в нашій команді, ставши одним з найбільш перспективних воротарів області – багато команд і району, і області спостерігали за ним. Вадим Гавдьо, або “Мікас”, як ми його кличемо, теж починав з нами, ще в резервній команді, але вже доріс до основи і нерідко грає в матчах на район.
– Тобто ви починали як команда однодумців, яким хотілось поганяти м’яча по дворах з однолітками. Що же стало переломним моментом, коли ви вирішили перейти на більш серйозний рівень?
– Ми поступово рухались, не стрибали вище голови. Спершу організовували дворові ліги, де грали команди з різних мікрорайонів Тернополя, були одними з фаворитів. Тоді грали раз на кубок міста на стадіоні технічного університету – програли 4:1 хорошій команді – “Автоцентру”, де часто грають колишні професіонали. Це був перший офіційний наш матч, можна так сказати.
– Перед нашою розмовою я проглядав дані команди за ті часи – за вас у тому матчі забив хлопець на ім’я Семмі Наянкуру. Вочевидь, що то не українець. Як він до вас потрапив?
– То хлопець з Руанди, студент, приїжджав до Тернополя вчитись. Дуже хороший хлопчина. Пам’ятаю добре момент, як вперше за нього дізнався: мій добрий друг Дмитро Навізівський, який вже за нас грав на той час, гостював у мене, як тоді написав Семмі, англійською, що хоче за нас грати. Я був шокований, адже не мав такого досвіду, але погодився, кликнув його – і варто відзначити, що ми ще на той час не грали на район. Історичний момент! (сміється – прим.)
– А чи були, окрім Семмі, легіонери у “Сереті”?
– Приходив якось із Семмі хлопець з Анголи, та його тоді не взяли. Були також хлопці з ДР Конго, четверо чоловік, які за нас виступали в минулому сезоні. А вийшло воно отак: мав знайомого – Бенджаміна – який часто з нами тренувався, але був не дуже якісним футболістом, м’яко кажучи. Але склались з ним дуже хороші відносини, і він попросився зіграти командою своїх друзів проти нашої команди. Зіграли внічию 3-3, нас повозили хлопці по полю, та опісля чотирьох ми взяли: двох вінгерів, одного опорника та нападника. Та враховуючи чинну ситуацію, жоден легіонер зараз за нас не грає.
– Окрім тернополян, є колишні чи чинні гравці, які родом з Тернопільщини чи з інших областей?
– Це хороше питання, бо нас іноді звинувачують нас в тому, що ми забираємо людей зі спортшкіл, аби вони грали за “Серет”. То не так – тернополян у нас мало. Зараз базуємось у Петрикові (приміське село біля Тернополя – прим.), за який і заявлені, і маємо звідти хороших гравців на кшталт Ярослава Лешківа чи Дмитра Галюлька. Мали колись представників зі Скалатщини, Підволочищини, Лановеччини, Чортківщини, тощо.
Якщо поза областю – приїхав до нас Влад Юрченко – хлопець до 14 років рахувався в академії київського “Динамо”, потім перейшов до школи київського “Локомотива”, а звідти – до нас. Дуже хороший хлопець, пунктуальний, відповідальний до справи, що й показує на полі. Є в нас воротар з Херсонщини – Микола Буцула, який непогано підстраховує Зайця. Є опорник Михайло Сулятицький із Прикарпаття – хороша опція на полі та “душа” команди.
– Чому ви вирішили заявитись саме за Петриків?
– Перший сезон ми грали в Петрикові як тернопільська команда, бо в самому місті нема якісних полів для ігор. Повпливав на це Михайло Григорович, який мав знайомих у селі. А на другий сезон вирішили передислокуватись остаточно до Петрикова, тим паче із наявними гравцями звідти – і я вважаю, що це було правильним рішенням.
– Мабуть, відіграв роль факт того, що поле Петрикова – щонайменше одне з найкращих в Тернопільському районі.
– Так, можу підтвердити. Втручались, звісно, обставини, що заважали його покращити, але воно дійсно хороше. Мали його каткувати, та через пандемію та повномасштабне вторгнення плани зірвались. Та скажу чесно, після півсотні матчів у доробку на район, наше поле дійсно виглядає якісно. Звісно, є стадіони у Великих Гаях, Васильківцях, де професійно займаються доглядом газону, які тяжко порівнювати з іншими. Тут ми пораємось самі, з допомогою від Великоберезовицької ОТГ, за що їй дуже вдячні.
– Розкажи тоді детальніше про районний чемпіонат: як він виглядає зараз?
– В 2020 році ліга ще не була медійною, був чіткий старий поділ. Зараз же в зв’язку з державною адміністративно-територіальною реформою з’явились три районні асоціації, до яких же в свою чергу відносяться ліги за старим поділом, іноді з об’єднанням двох і більше старих районів. І вважаю, що це пішло на користь, бо за районний футбол стали більше дізнаватись, як і за районний футзал, до реорганізації якого асоціація теж доклала зусиль. Подобається те, що є багато команд, з якими ще не зустрічались, і хочеться випробувати свої сили проти них – команди козівські, бережанські, зборівські – з ними має бути цікаво.
– Ти наголошував, що у вас є молоді, навіть дуже перспективні гравці. Якою є зазвичай вірогідність, що їх заберуть клуби на рівень-два вищі, навіть до обласних ліг?
– Хороше питання. В нас є приклад Максима Лисака – прийшов з останнього місця другої ліги району, і став лідером команди в центрі поля, звідки й пішов на підвищення. Ми не можемо втримувати хлопців, якщо в них є бажання розвиватись і пробувати нові виклики.
Також ми завжди спілкуємось з гравцями, робимо все, аби їм було комфортно, і я вважаю, що в нас хороші умови для розвитку – та й фактично на цьому базується вектор роботи клубу. І це дає свої плоди, бо за багатьма стежать клуби вищих ліг.
– Наскільки частими були випадки переходу у вищі ліги після ігор за вас?
– Вочевидь, Макс Лисак – який зараз грає за великоберезовицьке “Поділля”. Дмитро Магеровський, який грав за нас, коли ми вперше заявились за футзал – його кликнула підгаєцька “Нива”, обласна команда – зараз грає за Нараїв, теж учасника обласного чемпіонату. Сашко Кучеренко, наш найкращий бомбардир в історії, грає зараз у лізі вище за Смиківці. Багато були й на переглядах в обласних клубах. Звісно, конкуренція там набагато вища, але думаю, що їм все до снаги – головне, аби працювали і вірили в себе.
Розмовляв і писав текст Юрій Ліщук
Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру, суспільство та політику. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів.
Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!
А це карта приватбанку:
4149 4991 1010 5317
А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!
Переглянути цей допис в Instagram
Post a comment